Шановна Редакціє! Пане Володимире! Спасибі за такий підхід до твору Івана Низового і за такі серйозні роздуми щодо творчого процесу в цілому...
Особисто для мене це дуже корисно, примушує замислитись над своїм ставленням до творчості, розумінням її та сприйняттям. Ще раз щиро дякую.

Може, пане, Володимире, цей вірш Низового буде недоречним у моєму коментарі, але чомусь захотіла його Вам написати:

І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!

Дорога пані Любо! Мені приємно й радісно, що Ви відгукнулися на цей вірш Низового. Ви завжди його відчуваєте...

Я багато чого ще не знаю, не вмію,
Але тим, що надбав, без вагання ділюсь
І виношую в серці своєму надію,
Що прожив не даремно.
І Богу молюсь,
Щоб і син мій ніколи не був егоїстом,
Щоб ненавидів щиро і щедро любив,
І життя наповняв найвагомішим змістом –
Все роздавши, нічого щоб не загубив.
Певен я: так і буде. На смертному ложі
Я спочину спокійно й тихцем відійду
В ті далекі краї, де небачені рожі
По-земному пахтять у небеснім саду.

Пані Любо, дякую за Вашу постійну підтримку і мудрі поради!

Так, друже мій Володю, у кожному рядочку - Низовий з "оголеною" душею, а наведені Вами слова - справді апогей його болю...

Синові Ігорю

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
"Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом".
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом,
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Безмежно вдячна, Володю, за чуйність!

Вибачайте, дорогі мої Олександре, пане Василю, пане Мирославе, Людмило, Уляно, Анатолію, Оксано, пане Василю, пане Володимире, пані Любо і Володю, що я сьогодні стільки багато понаписувала в коментарях і так багато дала віршів батька, але я хотіла яскравіше розкрити коментований вірш, який у собі в такій саме формі без розділових знаків зі страшним напруженням почуттів і думок одразу вмістив усе, що наростало в батьковій душі за довгі роки життя із цим болем.
Дякую вам дуже!!!

Заради правди я хочу чесно сказати, що сьогодні я видалила деякі коментарі із цієї сторінки за рекомендацією Костянтина Мордатенка та за взаємною згодою :):):)
Я, дійсно, завжди відкрита для конструктивного спілкування й обгрунтованих звернень і зауважень!

Люба Ксеню, я рада, що Ви завжди зі мною :) І завжди відчуваєте батькове слово і його душу.
І ще раз про Буськ, який спогадами про нього і зовсім юні роки зближує Вас, Ксеню, із Низовим:

Бузковий Буськ.
Поважний бузько
Блука вздовж Бугу навмання
І там, де грузько і не вузько,
В заплавах ловить жабенят.

А мій Ігорко – то ж рибалка
Усім рибалкам! – закида
У річку вудку, й сонця скалки
Довкруж розбризкує вода.

А я заціпився в безсиллі,
Що з сином разом не живу,
Ловлю сумного щастя хвилі
Чи то ві сні, чи наяву…