Світ не зловив мене – піймала вічність.
Ось під оцим хрестом тепер лежу.
І час мені нагадує навіщось,
що я переступив колись межу.
Поріс я коренем, у ньому маю силу,
тепер я ним піклуюсь звіддаля.
А світ минає віщо і красиво,
і від живих щомиті віддаля.
Серед усіх любов’ю неземною
я вирізняюся, і роздуми мої –
не плід всього, що сталося зі мною,
а те, що наспівали солов’ї.
Вони до мене линуть – нелукаві,
співучі свідки, друзі, літуни.
Світ не піймав нечистими руками,
піснями щирими взяли в полон вони.
Усе покинув, проміняв, понищив –
той мізер, що веде на манівці.
Шукаючи, змалів травинки нижче,
та істину пізнав лише вкінці.
Я чую голоси комах, коріння –
бо я тепер із ними заодно.
Мої слова наступні покоління
розгорнуть, як на світлі полотно,
мережене і хрестиком і гладдю:
що не стібок – думок прошитий слід.
Я може, із життям не завжди ладив –
невдахою вважать мене не слід!
До мене йдуть нескошені ще трави,
діброви йдуть, і небо журавлів.
Не п’ю з руки ні ласки, ні потрави –
я ними за життя переболів.