на смак – сіль,
на дотик – біль,
я вже не я,
сам не свій.
стріли в ціль,
цілий світ,
кров і піт
в обмін на одяг і хліб.
здалось...
ні, це точно не я,
і це не та земля…

залізобетон...холодна будівля.
будівля?...там з ранку був я..
кінець дня.
йду туди,
на дверях число 33..
зайшов і загубив майбутнє…
спогади...
друг тільки вона – тишина .

22-й лютий
кличе мене до себе.
втекти та забути..?
сутінки...сигаретний дим,
вкрадений блокнот, пару рим.
голоса за стіною
понижують тон
спокій?..сон?...

прокинувшись там –
у вікнах туман
сірий ранок..
вологість...
така схожа несхожість..
така сумна повість.
їх голоси замовкли
тих, чії фото від часу пожовкли.

підїзд, сходи
вгору? ех ! немає виходу..
поволі вниз,
криза...
витримай карниз
того, що повис...
блять! що за думки..?
ідіть геть...там ж ще роки,
ідіть геть!
забирайтесь, прошу.
ви просите більше, ніж я можу..
більше, ніж те , на що я здатен..
витрати...
втрати...
числа...
дати...
так багато чув про незбагненну силу,
буцімто все можливо,
та все, що знаю – біль,
все, що відчуваю – зливу...

так ... і знову зайшов туди –
кінцева...тут не їздять поїзди,
кораблі сіли на мілину.
чому, чому, чому?!
розбудіть!..розбудіть мене від сну.

тінь? віддзеркалення? звук!?
ти не спиш, мій друг!
і не спав ніколи,
тому думки такі і відчуття ,що хворий..
лягай, відпочинь, почекає лютий
і ці сльози і цей біль..
ще не причина ,щоб все забути..