Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Згадуючи М.Н. Щепенка*
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…
Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.
Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…
За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!
Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".
До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!
2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.
3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.
Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.
Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!
Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.
2003
*Микола Назарович Щепенко (25.05.1915 - листопад 1995) - український письменник, член НСПУ з 1989 року, засновник Сватівського літературного об"єднання "Світанок".
"...Дорогий моєму серцю Микола Назарович був особливий: не з глини ліплений, як усі ми, грішні, а з єдиної гранітної брили вирубаний, і не обчесаний-причесаний, а вельми колоритний, вуглуватий, з гострими, іноді й колючими гранями. Він був ніби живим пам'ятником самому собі й усім кращим синам свого покоління і своєї неповторної (ой, і не простої, ой, і не легкої) епохи.
Микола Назарович — мій колега і щирий друг, мій однодумець і спільник — старший за мене навіть не на одне, а на кілька поколінь. Бо народився він ще до революційного перевороту, бо вижив у братовбивчій громадянській війні, у кількох голодоморах, у війні другій, світовій..." (Іван Низовий).
**Микита Антонович Чернявський (15.09.1920 - 09.07.1993) - поет, прозаїк, журналіст. Член НСПУ. З 1977р. до 1983р. - відповідальний секретар Луганської обласної СПУ, керівник літературного об"єднання.
"...Нам же – сумно, тлумно й важкодумно,
Наче б ми поклали в чорне трумно
Свою долю світлу безоглядно;
Наче б ми навік осиротіли,
Вкотре вже безбатченками ставши,
Босоніжжям недолопотіли,
Вашу стежку втративши назавше…
Вже і нам не їсться, і не п’ється
В цьому проріділому застоллі,
І, здається: сонце не сміється –
Плаче на серпневім видноколі.
І відчутна вже, і зрозуміла
Втрата ця, навік невідшкодовна, –
Хата наша не така вже й біла,
Чара наша не така вже й повна!
Вам нелегко, знаючи зарання
Всю цю правду, у землі лежати
Й груди не полегшити зітханням,
Й "Людям важче" більше не сказати…" (Іван Низовий).
Микола Назарович і Микита Антонович відіграли значну роль у житті й творчості Івана Низового. Талановиті письменники, мудрі наставники, щирі друзі... Світла їм пам"ять.
***5 січня 2012 року на відкритті меморіальної дошки в центрі Сватового, на будинку, де протягом кількох років жив і працював Іван Низовий, ця пісня прозвучала у виконанні Василя Леоненка, і цей рядок уже було змінено друзями мого тата в пам"ять про нього, який звучав: "...Й Низовий - теж самосійний...".
****У цьому відеоролику я використала сватівські, сумські й луганські світлини з архіву батька, на яких він зі своїми друзями, колегами, учителями, однодумцями... Багатьох із них сьогодні немає з нами...
Нехай же колоситься їхня нива... А нам цю ниву жать.
Публікацію я присвячую своєму татові Низовому Івану Даниловичу.
Слова: Іван Низовий
Музика: Сергій Зятєв
Виконання: Сергій Зятєв
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
