Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Згадуючи М.Н. Щепенка*
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…
Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.
Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…
За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!
Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".
До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!
2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.
3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.
Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.
Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!
Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.
2003
*Микола Назарович Щепенко (25.05.1915 - листопад 1995) - український письменник, член НСПУ з 1989 року, засновник Сватівського літературного об"єднання "Світанок".
"...Дорогий моєму серцю Микола Назарович був особливий: не з глини ліплений, як усі ми, грішні, а з єдиної гранітної брили вирубаний, і не обчесаний-причесаний, а вельми колоритний, вуглуватий, з гострими, іноді й колючими гранями. Він був ніби живим пам'ятником самому собі й усім кращим синам свого покоління і своєї неповторної (ой, і не простої, ой, і не легкої) епохи.
Микола Назарович — мій колега і щирий друг, мій однодумець і спільник — старший за мене навіть не на одне, а на кілька поколінь. Бо народився він ще до революційного перевороту, бо вижив у братовбивчій громадянській війні, у кількох голодоморах, у війні другій, світовій..." (Іван Низовий).
**Микита Антонович Чернявський (15.09.1920 - 09.07.1993) - поет, прозаїк, журналіст. Член НСПУ. З 1977р. до 1983р. - відповідальний секретар Луганської обласної СПУ, керівник літературного об"єднання.
"...Нам же – сумно, тлумно й важкодумно,
Наче б ми поклали в чорне трумно
Свою долю світлу безоглядно;
Наче б ми навік осиротіли,
Вкотре вже безбатченками ставши,
Босоніжжям недолопотіли,
Вашу стежку втративши назавше…
Вже і нам не їсться, і не п’ється
В цьому проріділому застоллі,
І, здається: сонце не сміється –
Плаче на серпневім видноколі.
І відчутна вже, і зрозуміла
Втрата ця, навік невідшкодовна, –
Хата наша не така вже й біла,
Чара наша не така вже й повна!
Вам нелегко, знаючи зарання
Всю цю правду, у землі лежати
Й груди не полегшити зітханням,
Й "Людям важче" більше не сказати…" (Іван Низовий).
Микола Назарович і Микита Антонович відіграли значну роль у житті й творчості Івана Низового. Талановиті письменники, мудрі наставники, щирі друзі... Світла їм пам"ять.
***5 січня 2012 року на відкритті меморіальної дошки в центрі Сватового, на будинку, де протягом кількох років жив і працював Іван Низовий, ця пісня прозвучала у виконанні Василя Леоненка, і цей рядок уже було змінено друзями мого тата в пам"ять про нього, який звучав: "...Й Низовий - теж самосійний...".
****У цьому відеоролику я використала сватівські, сумські й луганські світлини з архіву батька, на яких він зі своїми друзями, колегами, учителями, однодумцями... Багатьох із них сьогодні немає з нами...
Нехай же колоситься їхня нива... А нам цю ниву жать.
Публікацію я присвячую своєму татові Низовому Івану Даниловичу.
Слова: Іван Низовий
Музика: Сергій Зятєв
Виконання: Сергій Зятєв
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)