
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
Ілюзія
О
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
Панно Фа
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Рожеві метел
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Згадуючи М.Н. Щепенка*
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…
Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.
Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…
За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!
Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".
До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!
2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.
3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.
Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.
Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!
Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.
2003
*Микола Назарович Щепенко (25.05.1915 - листопад 1995) - український письменник, член НСПУ з 1989 року, засновник Сватівського літературного об"єднання "Світанок".
"...Дорогий моєму серцю Микола Назарович був особливий: не з глини ліплений, як усі ми, грішні, а з єдиної гранітної брили вирубаний, і не обчесаний-причесаний, а вельми колоритний, вуглуватий, з гострими, іноді й колючими гранями. Він був ніби живим пам'ятником самому собі й усім кращим синам свого покоління і своєї неповторної (ой, і не простої, ой, і не легкої) епохи.
Микола Назарович — мій колега і щирий друг, мій однодумець і спільник — старший за мене навіть не на одне, а на кілька поколінь. Бо народився він ще до революційного перевороту, бо вижив у братовбивчій громадянській війні, у кількох голодоморах, у війні другій, світовій..." (Іван Низовий).
**Микита Антонович Чернявський (15.09.1920 - 09.07.1993) - поет, прозаїк, журналіст. Член НСПУ. З 1977р. до 1983р. - відповідальний секретар Луганської обласної СПУ, керівник літературного об"єднання.
"...Нам же – сумно, тлумно й важкодумно,
Наче б ми поклали в чорне трумно
Свою долю світлу безоглядно;
Наче б ми навік осиротіли,
Вкотре вже безбатченками ставши,
Босоніжжям недолопотіли,
Вашу стежку втративши назавше…
Вже і нам не їсться, і не п’ється
В цьому проріділому застоллі,
І, здається: сонце не сміється –
Плаче на серпневім видноколі.
І відчутна вже, і зрозуміла
Втрата ця, навік невідшкодовна, –
Хата наша не така вже й біла,
Чара наша не така вже й повна!
Вам нелегко, знаючи зарання
Всю цю правду, у землі лежати
Й груди не полегшити зітханням,
Й "Людям важче" більше не сказати…" (Іван Низовий).
Микола Назарович і Микита Антонович відіграли значну роль у житті й творчості Івана Низового. Талановиті письменники, мудрі наставники, щирі друзі... Світла їм пам"ять.
***5 січня 2012 року на відкритті меморіальної дошки в центрі Сватового, на будинку, де протягом кількох років жив і працював Іван Низовий, ця пісня прозвучала у виконанні Василя Леоненка, і цей рядок уже було змінено друзями мого тата в пам"ять про нього, який звучав: "...Й Низовий - теж самосійний...".
****У цьому відеоролику я використала сватівські, сумські й луганські світлини з архіву батька, на яких він зі своїми друзями, колегами, учителями, однодумцями... Багатьох із них сьогодні немає з нами...
Нехай же колоситься їхня нива... А нам цю ниву жать.
Публікацію я присвячую своєму татові Низовому Івану Даниловичу.
Слова: Іван Низовий
Музика: Сергій Зятєв
Виконання: Сергій Зятєв
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)