Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
а друзі мої – нарики
(усе це жартома)
або я – схолола піца
ще б сюди лимон згодився
а як сама?
і мною поторбасували
усі щурихи в цім кварталі
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.
І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Звези мене куди небудь…
А краще все ж до Шепетівки
І зупинитись не забудь
У тім селі, що зріс і виріс
Де цвинтар… школа… сінокос
Малечі зліт… дорослих вирій
І гомін бджілок, вредних ос…
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.
Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?
Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Згадуючи М.Н. Щепенка*
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…
Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.
Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…
За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!
Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".
До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!
2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.
3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.
Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.
Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!
Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.
2003
*Микола Назарович Щепенко (25.05.1915 - листопад 1995) - український письменник, член НСПУ з 1989 року, засновник Сватівського літературного об"єднання "Світанок".
"...Дорогий моєму серцю Микола Назарович був особливий: не з глини ліплений, як усі ми, грішні, а з єдиної гранітної брили вирубаний, і не обчесаний-причесаний, а вельми колоритний, вуглуватий, з гострими, іноді й колючими гранями. Він був ніби живим пам'ятником самому собі й усім кращим синам свого покоління і своєї неповторної (ой, і не простої, ой, і не легкої) епохи.
Микола Назарович — мій колега і щирий друг, мій однодумець і спільник — старший за мене навіть не на одне, а на кілька поколінь. Бо народився він ще до революційного перевороту, бо вижив у братовбивчій громадянській війні, у кількох голодоморах, у війні другій, світовій..." (Іван Низовий).
**Микита Антонович Чернявський (15.09.1920 - 09.07.1993) - поет, прозаїк, журналіст. Член НСПУ. З 1977р. до 1983р. - відповідальний секретар Луганської обласної СПУ, керівник літературного об"єднання.
"...Нам же – сумно, тлумно й важкодумно,
Наче б ми поклали в чорне трумно
Свою долю світлу безоглядно;
Наче б ми навік осиротіли,
Вкотре вже безбатченками ставши,
Босоніжжям недолопотіли,
Вашу стежку втративши назавше…
Вже і нам не їсться, і не п’ється
В цьому проріділому застоллі,
І, здається: сонце не сміється –
Плаче на серпневім видноколі.
І відчутна вже, і зрозуміла
Втрата ця, навік невідшкодовна, –
Хата наша не така вже й біла,
Чара наша не така вже й повна!
Вам нелегко, знаючи зарання
Всю цю правду, у землі лежати
Й груди не полегшити зітханням,
Й "Людям важче" більше не сказати…" (Іван Низовий).
Микола Назарович і Микита Антонович відіграли значну роль у житті й творчості Івана Низового. Талановиті письменники, мудрі наставники, щирі друзі... Світла їм пам"ять.
***5 січня 2012 року на відкритті меморіальної дошки в центрі Сватового, на будинку, де протягом кількох років жив і працював Іван Низовий, ця пісня прозвучала у виконанні Василя Леоненка, і цей рядок уже було змінено друзями мого тата в пам"ять про нього, який звучав: "...Й Низовий - теж самосійний...".
****У цьому відеоролику я використала сватівські, сумські й луганські світлини з архіву батька, на яких він зі своїми друзями, колегами, учителями, однодумцями... Багатьох із них сьогодні немає з нами...
Нехай же колоситься їхня нива... А нам цю ниву жать.
Публікацію я присвячую своєму татові Низовому Івану Даниловичу.
Слова: Іван Низовий
Музика: Сергій Зятєв
Виконання: Сергій Зятєв
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
