Сидів у ніч з п’ятниці на суботу перед друкарською машинкою. Пив гарячий шоколад, заїдав бубликами з маком. І згадав пригоду кількарічної давності. Хвилюючу, незабутню. Екстремально-неповторну зимову витівку.
З’їхати на санях з тої гірки – затія брата. Вигадник такий. Куди там братися видатним винахідникам. Обміркував усе, співставив, висловив.
От тільки хто з’їжджатиме – питання риторичне. Зрозуміло, що – я. Бажання в мене було. Хотілося з’їхати, випробувати себе. Не сперечався, готовий втілювати лихий намір молодого розуму.
Погода надихала на спуск. Сніг пухкий, вкритий тонкою кригою. В небі, закумарені свіжістю ворони, хиталися в потоках кисню, вуглецю, азоту. Жадібно позирали на присадибні курники. Думаю – щасливі. Свобода в крилах краще за хазяйський пайок.
Сани шукати довго не довелося. Навпроти жила баба Василина (дивне ім’я для жінки). Жила сама, в цегляному будинку. В господарстві кілька курок, собака, кіт. Огороджене старим парканом подвір’я, невелике. Безлад, розруха. Та в хаті ікона. Старий телевізор припадає пилом.
Баба Василина без вагань дала сани. На вигляд – нові, з іржею в кутках, добротні, міцні.
Замінивши на санчатах мотузку, я, брат, ворони над головою, попрямували похилою дорогою до гірки. Після п’ятнадцятихвилинної подорожі – прибули на місце. Широка, чорно-біла панорама відкрилася перед нами. Дерева, притрушені снігом, завмерли в зимовій тиші. Спущений ставок розлігся з калюжами, схожими на гігантські дзеркала заднього огляду. Викопана перед ставком неоглядної довжини канава з каламутною водою чорним телеграфним стовпом лежала на білому фоні.
Ми переглянулися, поправили штани, шапки, смикнули коротко носами. Запахло по-сільськи: кізяками, соломою, сіном, димом, – вітер дув у спину від хат.
«Донизу метрів п’ятдесят.» – подумав я. З виразу братового обличчя – думав так само.
«Крутий спуск.» – подумав я.
Стоїмо на вершині, вітер змінив напрямок – дихаємо холодним повітрям. Хочеться бабусиних гарячих пиріжків з яблучним джемом, гарячого чаю і кимарнути біля теплої груби.
Я поправив шапку. В голові визріла думка, – «А може не треба?» Але ж не такі ми родилися!
Всівшись на сани, холодні, тверді, я намагався продумати траєкторію «польоту». Рівний спуск вкривав товстий шар снігу, чистого, рівного. Ще раз поглянувши на чаруючі око кругозори, я відштовхнувся ногами. Сани неквапливо перехилилися через край і майже миттєво набрали скажену швидкість.
Такої швидкості я не очікував. Ошелешений – спробував гальмувати. Та де там – гальмувати! Сани різали крижану плівку, мов арктичний криголам. Сніг налітав на сани, набивався у взуття, під рукавиці. Частки снігової хвилі періщили в обличчя.
Сани нестримно несло вниз. Я розумів, що при такій швидкості неодмінно вскочу в канаву з брудною водою. Рішення прийшло миттєво. Рвучким рухом я злетів з саней обличчям в сніг. Перевернувшись – побачив, як сани ковзали до річки. Вперлися в старе лежаче на березі дерево.
Небо непохитно лежало над головою, над річкою, замерзлими калюжами, блакитною монолітною хмарою.
Піднявшись, обтрусивши сніг, я почвалав за саньми. Вже біля річища погодився з власними діями кількасекундної давності. Надто тонка крига вкривала брудну воду. Піт виступив на лобі. Тіло здригнулося від подуманого.
Піднімаючись нагору, я глянув на годинник. А нема на лівому передпліччі. Злетів в сніг. Я оглянувся – побачив виблискування металу. Ступив кілька кроків, підняв годинник. Секундна стрілка продовжувала колообіг. Час невмирущий, вічний.
Ворони вишивали піруети в небі.
Я неохоче волікся вгору. Сани постійно норовили сповзти назад. Один раз посковзнувся, впав на коліна, намагаючись втриматись на схилі.
Нагорі чекав брат, усміхнений. Крутив вказівний палець біля виска. Широко усміхнувшись, я махнув рукою.
- Другий раз не поїду, - сказав братові.
- Хм. Я бачу, - сказав брат.
І другого разу не було.
Поправивши штани, шапки, куртки, ми попрямували на спущений ставок. Але це так, між іншим.