Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали селяни землячці
Ні полону, ані байстрюка.
Ганна танула, нібито свічка,
Із рум’янком сухот на щоках,
А байстря все росло – на порічках,
На пасльоні та лопуцьках…
В сорок сьомому році від Ганни
Залишився лиш хрест на горбі,
Й той зрубали якісь басурмани
На розтопку, напевне, собі.
А хлоп’я подалося в підпаски,
Притулилось в чужому кутку –
Більше кривди зазнало, ніж ласки
На малому своєму віку.
Ні злиденний колгосп, ні держава
Не схотіли пригріть сироту,
Що не мав аж ніякого права
На радянську святу доброту,
Бо ж не сім’я героя-солдата,
У якому продовжиться рід,
А фашистського супостата
І мерзенної шльондри послід!
Грішні й ми – обзивали Миколу
Гітлерякою. Били щодня,
Щоб своєю присутністю школу
Не ганьбило руде «німченя».
Мені совісно нині та гірко
За розправи жорстокі оті
Над безмовним хлоп’ям-недомірком,
Що зазнало такого в житті,
Що й дорослому те – не під силу.
…І сьогодні дивуюся я,
Що підстрелену долю безкрилу
Вберегло від могили хлоп’я;
Вберегло і само вбереглося
Від чуми, від суми й від тюрми,
Вбилось в пір’я й у світ подалося,
Від зими – під весняні громи.
Не плекало ненависть до всього,
Що труїло його і пекло, –
До чужого йому нечужого,
До свого, що своїм не було…
…Я Миколу зустрів нещодавно –
Начеб рідні брати, обнялись,
Гомоніли за чаркою славно
І ні в чому не розійшлись.
Ні, Миколу ніхто не зурочив –
Українцем він виріс. І я
Заглядав у Миколині очі,
Із яких визирало… хлоп’я,
Рудувате, мов поле пшеничне,
Запорошене, мов полини…
Щось гаряче, терпке і незвичне
Піднялося з душі глибини.


1995