Гроза

Ти сиділа вдома на підвіконні
І рукою торкалась холодного скла.
Ти сиділа в кімнаті, де стіни бетонні,
Й по щоці, наче річка, сльоза лиш текла.

Ти сиділа, дивилась на дощ, на калюжі,
На дерева, будинки, на небо, людей.
Всі навколо, здавалося, просто байдужі,
І ридання важке так і рвалось з грудей.

Ця гроза, ніби спогад з минулого була,
Із тих днів, коли в щасті купалася ти.
Ну а вітер, цей вітер ти точно вже чула,
І від звуків його так хотілось втекти.

А колись ти любила дивитись на хмари,
Танцювати під музику грому й дощу,
Цілувати його - все це було як чари,
В цей же час він шептав: "Я тебе захищу".

Він поеми складав, щоб тобі розказати,
Ти прекрасна й єдина для нього в житті.
Всім єством він хотів це тобі показати,
Щоб кохання його не було в забутті.

Ти кохала його, як дитя, до безтями,
І здавалось, що дихаєш з ним в унісон.
Ти вмивалася просто його почуттями
І цілунками ви спілкувались крізь сон.

Ну а потім ти вибрала свою кар'єру,
Забувати почала про свою любов.
Він сховався до свого тісного вольєру,
Між високих, міцних, кам'яних забудов.

Ти знайшла більш багатого та одружилась,
В цій сім'ї народила ти двоє дітей.
Потім раптом від сну цього ти пробудилась,
Зрозумівши, коханню не треба грошей.

З тих часів ненавиділа більше грозу ти,
Під якою ви часто гуляли колись.
Ти хотіла його просто взяти й забути,
Та натомість з очей просто сльози лились.

Він надалі обожнював твою натуру,
Засинав із коханням у своїх думках.
І у снах він ліпив давньогрецьку скульптуру,
І її, в тих же снах, він носив на руках.

А гроза була символом твого кохання,
Про яке так хотілося всім розказать.
Та змінила його ти на символ страждання,
Про який із сльозами потрібно мовчать.

© Віталій Мочарський

2012