Чи Бог простить їх? Думаю, що так.
Він пробачав їм і страшніші звірства.
У росіян багато лицемірства –
убити діток чий діагноз – рак,
відтяти руку, виколоти очі…
до звірств кацапи будь-коли охочі,
не дійдуть миролюбності ніяк.

Він білий зовні
І жовтуватий, –
Буває повний,
Або щербатий.
То колискову
Почути зичить, –
То до діброви
Гуляти кличе.

Дитинко, не спіши у засвіти.
Побудь ще тут із мамою і татом.
А нам, дорослим тупакам, прости.
Ти вмієш ще сердечно пробачати.

Від болю ми тебе не вберегли.
Хоча повинні були захистити.
Ми ж бо дорослі в войовничій грі,

Цю віршу у шухляду покладу,
уголос так не можна говорити…
Зібралася сволота до корита
і хіті не дає ніяк ладу!.

Розбіглися зіниці аж за край,
бо навкруги усе таке смачненьке,
стікає кров’ю Україна-ненька,

Стають рутиною жорсткі тортури,
Потилицю почухав ситий світ.
Летить в повітря абревіатура
ОХМАТДИТ.

Війна кривава, чорна та чавунна
Спинила сміх дитячих зим та літ.
Гей, світе! Знов не чуєш це відлуння -

Обабіч річки стояли Ведмідь і Заєць. "Ведмеде!"- кричить Вухань. "Що сталось?"- відлунює з того берега. "Пливи до мене, замість питать". "Навіщо? Мені й тут не зле!" "Пливи хутчіш! Важливе щось повідаю!" "Якщо так - рушаю!" Кинувся Ведм

Безцінні дні у серпні не надовго
По-розкладу неділю, може й дві
Хіба якщо домовитися з Богом
Хіба якщо вклонитися вдові
Яка учора схоронила мужа
А сина обміняли… Господи
Навіщо, де цвіла учора Ружа,
Сьогодні переважно холоди?

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене

І знову у прицілі лікарі,
палати лікарняні, хворі діти!.
Гіркі спадають сльози матерів
за тих, що не устигли порадіти
ні сонця золотого промінцям,
ні співу пташки десь верховітті…
Народ чекає скорого кінця
війни цієї в очманілім світі!.

Барвами літечковими
Липень малює літо.
Ранками світанковими
Небо пірнає в жито.

Чом задивилась усміхнено?
Темно-червона вишня?
То пригощає літеплом

В школі учень є Сашко Дришляк.
Всім хваливсь, що блогер він мастак.
Популярним в інтернеті став –
Постить фото й відео він там.
Але, певно, щось пішло не так,
Бо з’явивсь під оком враз синяк.
Кажуть, що чомусь якийсь дивак
Не туди йому поставив ла

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.

На городі алича,
собака у буді,
ми з тобою при свічах
вечеряти будем.
Присвячу тобі вірша,
публіка зацінить,
словоблудством всі грішать,
Я ж пишу безцінне.

Чекає хижо камера-обскура
в чіпких руках художника сміття.
У об’єктиві – світова культура,
не кращі миті юного життя…

Від голоду дитина помирає,
а поряд гриф – чекає на обід…
Піймати мить у смерті колограї,

Світлої пам’яті
Леоніда Нечипорука

Уже немає вкупі з нами
Тебе отими вечорами,
Коли від віршів і пісень
У душах більшає натхнень.
Без тебе холодно й імлисто