"Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.

Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу."

Дмитро Павличко

Каштани завжди видавались мені дивними деревами… Наче й звичні для очей, адже їх завжди висаджували на центральних вулицях радянських міст і, мабуть, не було людини, яка б не знала як називається дерево із розчепіреними листками і велетенськими пахучими суцвіттями, але разом із тим – якісь фантастичні! Власне й травень у мене завжди асоціювався із цвітінням каштанів, а вересень – із жовтим листям тополь, яке так тихо й ненав’язливо шурхотіло під ногами…
Тополі росли навколо шкільного стадіону, який був надійно схований від сторонніх очей за кам’яним муром. Попід ним, між тополями, стояли лавки – дівчата, нудьгуючи, сиділи на них та бовтали ногами, поки хлопці захоплено ганяли м’яча. Теплий вересневий вітер зривав пожовкле тополине листя, і воно, кружляючи, падало до ніг… Минув добрий десяток років. Старі тополі зрізали, мур місцями поруйнувався і перехожим явився перед очі осиротілий шкільний стадіон. Ніхто вже не ганяв на ньому м’яча, не чутно було й сміху школярок, лишень два брудних п’янички сиділо на почорнілій від часу дерев’яній лаві.
Каштани спіткала не менш сумна доля. Спочатку вони захворіли – щороку дерева виснажувала мінуюча міль, яка плодилась у неймовірній кількості і хмарами обсідала крони. Та вони тримались (як літо було прохолодним, дерева мали перепочинок). Зими також для каштанів були випробуванням – холодні й морозні, від обмерзлого льоду, часом ламались гілки. Однак те, що їх зріжуть бензопилою – не очікував ніхто: ні мешканці вулиці, ні, тим паче, самі дерева… Дорога враз осиротіла, а серце боляче стиснулось…
Сьогодні, побачивши через вікно величезну машину по «зав’язку» навантажену лісом,* подумала: «яку частину заповідної зони вирубали цього разу? Чи нам залишаться тільки спогади? Спогади про дерева…»

*ліс – зрубані та обчищені від гілок стовбури дерев.

15. 03. 13