А ти, виявляється, вже давно, йдеш по коридору. Засліплений світлом та чужорідними клітинами жалості до себе. Битва з серцем та голосом...

Голос, то є будинок, храм твоєї душі. Ти лікуєш і борешся голосом. В тобі самоутверджується дитина. В тобі помирає дідуган з посохом. Дитя, світає, відмолити би...

Коридор підходить неспішно до вікна. Великдень, чи може... За крапками йде життя. За перетином зморшок. За перетином страху. Твого і її. Буде світло та Стікс. Переправа буде довга та важка. І ви допливете. На те воно і життя. Переправи та човни. Без мапи та компаса. Лише світло та помахи крила і руки, що тримають тебе. Ви йдете по коридору, за вікном вже немає світу. Плачеш по тому що світло палить, то є безмежна любов. Закоханості та симпатій, занадто простих для того часу... Ти просто усвідомиш що навколо лише світло, а ти десь поза ним. На переправі. Шукаєш одинокі човни та допомагаєш їм не збитись серед течій, які ведуть у бездну...

Чомусь ніхто не може записати ті слова та покласти їх н музику. Малювати світло любові не може навіть найсвітліший.

Відкрий карту свого життя. Ти накрити її не зможеш нічим. Тягнеш наступну, і тонка рука відтягне руки від червоних мастей. І від чорних.

Покоління невчасного читання хаотичних книжок апокаліпсису...