І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє,
і найкраще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось вирощувати в глеках тих.

Так гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а далі -
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
лише собі усе живе належить.
Даремно думав - нас єднає доля,
Що пливемо у напрямку однім,
що входячи до снів її, як муж,
і в день я буду в ній хоча б у згадці.

Її манив лише далекий обрій,
хоч біля неї теж була безмежність -
моєї сутності розчахнута душа,
єднаючись, ми обійняли б вічність.
Вона, натомість вибрала самотність.

Поміж людей вона б жила щасливо,
і в лементі онуків одцвіла.
Взамін короткої мирської миті,
я їй пропонував шляхи безсмертя.
Вона ж обрала безкінечну лють,
що виростала в мить розчарування
від дотику до сутності мирської.

Хто виростив її такою - мрії,
які ніяк здійснитись не могли,
чи я, що сотворив її для себе?
І скільки вмерло у її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І вже не знаю, що робити далі.

Взамін жури самотнього життя,
отримав сни я смаку насолоди,
і дні, що обернулись на химер!

Я помилявся - не вернути обрій,
коли для тебе далі тільки небо!
Воно лише й рятує від того,
що залишається, коли твій гине світ.


ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не почвара, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія його обвила!
І як ненависно кусала. Убивав їх,
а їм і байдуже - у пристрасті своїй!

Удвох зібралися поласувати мною!
Не поділили тільки здобичі легкої?!
Не знали - з ким зв'язалися достоту!

Але чому в свої останні миті стільки
було утіхи в них і єдності палкої?!
Розповідатиму про це, хіба повірять?

© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2005



* Maurice Ravel. Boléro, M. 81, Ballet Béjart Lausanne