Я люблю осінь. Найбільше – йти парком кольору золота й загрібати опале вереснево-жовто-листопадне кленове листя ногами в модних чобітках на «отакецьких» підборах. А потім сидіти на вікні й дивитися, як жовте листя танцює у повітрі під музику вітру. Набирати смс: «Яке ти бачиш листя?» У відповідь - пʼять смайликів…Ти зайнятий. Тобі байдуже, що відбувається за вікном, у тебе немає часу на такі дрібниці, як осінь… Я сидітиму на вікні, аж поки не потемрявіє у кімнаті й не стане холодним чай у смішній рожевій чашці з кошенятами, яку ти колись подарував. Одного дня тобі набридне мій постійний осінній сум. Чашка впаде з рук і я потім злитимусь на тебе, бо недопитий чай плямою впаде на килим. Звісно, ти будеш вибачатися, але яке це матиме значення – ти просто спомин, минуле, яке вривається осіннім диханням серпня…
А вранці ми випадково зустрінемося. Мимохідь один кивок головою – і все. Ні слова. І я не зможу розказати тобі, що не готова до осені. До сірих ранків і дощів. Пожовклого листя скрізь: на деревах, за вікном, під ногами. Не зможу сказати, що смішна рожева чашка з кошенятами - розбилася. Не зможу спитати, а раптом тобі стане цікаво: яке падає листя?..