Це, певно, вже десята ніч, як я не сплю. Або двадцята, хтозна – я втратив лік часові, точніше – час зробився моїм ворогом і я урвав з ним стосунки. Ніч... лежу перед нею висотаний, марний, наче невиліковнохворий на операційному столі, і вона вільна чинити зі мною, що заманеться. Ніч-хірург. Невправний, недовчений. І ніякий гемоняка не дав мені знеболювального! Я гризу ковдру й шматую простирадло. Мені болить. Та хірург не зважає. Ні, певно це вже двадцята ніч. А може сота...

Того гемонського дня я трошки випив – до бригади взяли новака, а в нас із цим строго: чи новенький, чи після відпустки – став! Небагато – хлопчак зовсім дитя, не хотіли „колоти” по дорослому, та й за душею в „трудового поповнення” лише те, що мама на обід вділила...
А вночі, о-пів на четверту, задзвонив будильник. Я схопився: вже третя тридцять!.. Стій!.. – ошелешено вирячився на золотавий овальний циферблат, – мені нікуди не треба, я його не заводив – я взагалі ніколи його не заводжу! Чи зима, чи літо – звик схоплюватись о шостій, на роботу встигаю... Хіба сп’яну? То скільки там... Я бухнувся в постіль і сердито відвернувся від нерозумного будильника до стіни.
До шостої я встиг іще побачити сон. Наче ціляю з рогатки по горобцях. І щораз влучаю. Вбиті горобці падають, мов стиглі сливи, а поруч мене сидить старий бундючний горобець і прицьвірінькує: „Стривай, стривай, ось настане горобина ніч!.. ”
Назавтра він задзвонив знову. О третій тридцять. Що за верзота? Сказав би, що хтось грається, то мешкаю сам. Не Мурляй же заводить щовечора на півчетвертої ранку мого облупленого довгастого дзиґаря! Чекай: прокинувшись учора, я, либонь, натиснув кнопку, от він і видзвонює мені сюніч те, що не видзвонив тоді. Я заспокоївся, але зовсім ненадовго: якщо так, то хіба не мусів би він відтеленькатись о третій тридцять дня? Чи той гемонячий будильник узагалі дзвонив минулої ночі, чи мені нароїлося? І чому саме третя тридцять? Такої глупої пори рівень моїх розумових потуг балансує чи не на найнижчій позначці, тож ні до чого путнього не докумекавши, я знову впав на подушку. Мені приснився морок.
Уранці, на бадьору голову, я завбачливо перевів тоненьку жовту стрілку клопітного будильника на дев’яту, а ввечері, мостячись спати, спровадив його, про всяк випадок, на кухню. Влягаючись, кпив зі своєї дурної полохливості, але почувався зовсім невесело. Уперше після розлучення війнуло на мене тоді незатишністю самотності.
Не було ні зрад, ні сварок, ні пропитої зарплатні, тільки роздратованість і втома. Від близькості одне одного. Ми виявились різними й нам що далі, то нестерпніше було вдавати порядну родину.
Таке було неможливо, але потойбік ночі мене знову розбудив будильник. Я схопився, наче знайшов біля себе в постелі розшурхане зміїне кишло. Чирхнув запальничкою: дзиґар стояв на столику біля ліжка, тоненька жовта стрілка вказувала третю тридцять. Мене пройняв дрож. Я заклацав вимикачами в усіх кімнатах, перевірив засувку на дверях – нікого. Сторожко, наче то справді був не годинник, а холодний в’юнкий гад, накрив будильника сорочкою, виніс у сарайчик і розтовк молотком на друззя. Та спокою від такого героїчного вчинку отримав мало – очей до ранку вже не склепив.
На роботі поскузувався з бригадиром, напав на новенького, який спізнився на цілих чвертьгодини. „Будильник став!” – виправдовуючись, розвів довгими маслаками хлопець. Важка деталь гепнулась мені на ногу...
Увечері ніяк не виходило заснути. Впав у якесь провалля лише по півночі, але проспав недовго... до третьої тридцять... Оскільки будильника вже не було, озвався телефон. Короткі, наче переляканий зойк, дзвінки, загрозлива тиша в слухавці, схожа на вишукані тортури решта ночі, темні кола довкруж червонястих очей у дзеркалі вранці.
В цеху бригадир турботливо нагадав, що моя відпустка за два місяці, новенький, якого поставили мені в пару, брався підмагати навіть тоді, коли те було відверто зайвим. Аби втекти від похмурої паніки, викликав „трудовий резерв” на розмову. Виявилось, кирпатий хлоп'яга, його звали Сашком, не з місцевих: „В нас яка робота, а тут нічого, то дядько згодився – дядько в мене тут живе, в нього поки. Роздивлюсь, а там... На заочний хочу, до політеху, я електронікою захоплююсь... – А дівками як, захоплюєшся? – Є... Іра... Дядько, правда, казиться, „рано” – каже, характер у старого... не те, що в батька був... – Був? – Батько помер. Давно. Тут, у вас помер – до дядька в гості приїхав, та й... хворовитим був... Ото будильник, між іншим, од батька. Він мені його, коли я до першого класу пішов, подарував, аби в школу вставав. Всі одинадцять років з тим будильником. А це щось... відніс у ремонт – ледве взяли. Кажуть: купи на батарейках, та я не хочу – пам’ять... – Пам’ять... – буркнув я. Розмова про будильник повернула мене до невеселих думок. – Добре, годі галдикати, роботи он!..”
Телефон я відімкнув. Ясна річ – це не допомогло: рівно о третій тридцять (глипнув на наручного) він повернув мене до звичного вже страховиддя невгавним панічним дзенькотом. Сарайчик, молоток... Повернутися в хату я не наважився. Сидів на ґанку, курив... Куди кинутись, кому жалітися? В міліцію – дурня! До родичів – сміх! До психіатра – жах...
Що це? Що це? Що!? Полтергейст? НЛО? Інопланетяни істоти кебетливі – на якого гемона дражнитися їм зі мною, доводячи потиху до безумства? Та й не вірю я в ті газетні брехні! Якщо цей ідіотизм не має ніякого матеріального пояснення, то я скорше повірю в загадковий промисел Всевишнього. Воно, я й у Бога не надто... а таки мусить бути сила, як її не називай, яка всю цю катавасію зкалапуцяла, та пильнує за її справною роботою, наче ото совісний механік за машиною.
„Бачу, ви сьогодні ранній! – Костівна, сусідка. Ця схоплюється либонь о п’ятій. – Примостились на порозі як горобчик! Парко в хаті. Що не кажіть, а весна цьогоріч скора!” Горобчик... Я їх змалку ненавиджу. Мама тримала багато курей, вся дітлашня гасає собі, а ти сиди – злодюг од годівниць відгонь...
Ранкове сонце виповзало, наче старий, напівпаралізований пес з буди...
Далі був радіоприймач. Що ввімкнений, що ні, він методично вбивав у мою безщасну макітру цвяхи, лунко „пікаючи” сигналами точного часу рівно о третій тридцять, поки я не відправив його туди ж, куди й телефон з будильником. Одразу ожив телевізор...
Я лежав, учепившись зіницями в темінь, і чекав. Чекати було довго й страшно. Так лежав ніби байдужою колодою, але відчував, як вкриваються поступово липким гарячим лоєм долоні та холодним, важким – лоб. Якоїсь миті раптом усвідомлював, що легені помпують в’язке повітря кімнати, наче я не лежу на ліжку, а тягаю важезні заготовки, причому сам за цілу бригаду. Затим починав слухати, як механічним молотом гупає в грудях серце. О другій ночі мені верзлося, що хата хилиться й за мить я скочуся на підлогу, я судомно чіплявся неслухняними пальцями в крижаний метал ліжка. О пів-на третю мене трясло, о третій я почувався приреченим на страту, якого з лантухом на гирі тягнуть крізь мовчазний ворожий натовп до ешафоту. О третій тридцять (час від часу я тиркав запальничкою та підносив наручного годинника до очей) на мою бідолашну шию мала впасти сокира ката... Але не падала... Ніщо не дзвонило. Справді, навіщо будильник людині, яка не спить?

Це, певно, вже десята ніч. Або двадцята, хтозна. Я лежу а знайомий недовчений хірург звично порпається в моєму понівеченому нутрі. Лежу й чекаю третьої тридцять, аби спробувати ненадовго заснути. Тепер я ризикую спати тільки після половини четвертої.
Що це? Що це? Що!? Чиїсь вишукані капості? Неймовірно! І як? Як може дзвонити відімкнений телефон, подавати сигнал вирублений приймач? Таке можливо лише за єдиної умови: якщо той сигнал транслюється вищою силою. А що він означає, що несе мені окрім гемонської цілодобової муки? Виходить, це покара? За що? Копирсаюся в минулому, видзьобую там сумнівної ваги звершення, двозначні здобутки, дрібні, й дещиці уваги небесних сил не варті, гріхи...
Колись, школярем іще, крав на полі кукурудзу, мама загадувала – курям. Що ще? Ну скривдив Галку, то були дурні, вільні, ніяких зобов’язань – я тоді вже накидав оком на Тамару. Розлучення? То їй засвербіло, хоч я й не опирався. Ми пасували одне одному як дощ і жнива, а ота її гемоняча жертовність, яка набувала з часом ознак відвертої недужості...
Якось я виявив, що нема чималої частини нелегких наших родинних заощаджень. „Де гроші? – Позичила Валі, однокласниця моя, ти не знаєш. В неї хвора мама і я не могла... – Господи, Томо, яке діло нам до матері якоїсь Валі, що я її навіть не знаю!? Ми ж стягалися на меблі! – Я не могла. Валя так плакала...”
Коли за рік Тамара складала добра, не плакав ніхто. Олечка тільки жабилась і не відходила від мами ні на крок, що та дитині на мене наплела? Напевно це мій найнепрощенніший гріх. Але ж я й копійку підкидаю, підтримую Олечку, як можу. Що там ще? Було, погризся з батьками – давно забуто й прощено; колись заїхав у рило забульбаченому хамлові, то це скорше позитив. Врешті все, що діялось, діялось удень, до чого тут третя тридцять!?
Щоночі я лежу й чекаю. Я шматую простирадло й угризаюся в подушку. Ось зараз, зараз закалатає щось у шибку, або загамселить у стіну, або почнеться землетрус... Мені не потрібен будильник – я сам зробився будильником і зупинити мене може хіба лишень молоток...
Бувало, струджена плоть не витримувала – я провалювався в сон раніше. Тоді довкола мене крутилися більші й менші коліщата велетенських будильників, молодий робітник Сашко замість заготовки пхав до верстата мою довбеху, а якось кощавий чоловік у світлій одежі тицьнув у мене довгим білим пальцем і владно проказав: „Чи не два горобці продаються за гріш? ... А ви вартніші за багатьох горобців...” і засяяло раптом так, що уві сні я стулив очі...
Якщо я засинаю, ВОНО будить мене о-пів на четверту. Одного разу, наче сказившись, несамовито зарипіли всі двері, іншого – гучно вибухнула над головою лампочка.
Ніч. Скоро третя. Чому? В нічну зміну я ніколи не працював. Молодим загулювався було, як і кожен, кому бухала в голову юна кров, та то давно минуло. З Тамарою ми вечірками надто не захоплювались. Власне, я б не заперечував, але з нею все, було, встрянеш у якесь халеп’я. То вона береться відновлювати мир та злюб у чужій родині, про що мою ладу, зрозуміло, ніхто не просить; то заходиться виховувати чиїхось дітей... Тамара органічно не могла зносити чужих неприємностей. Якось (це було на іменинах її сестри) вона так тепло й щільно втішала зневаженого вередливою подругою гостя, що це викликало в мене природний шал ревнощів. Я психонув, Тамара розплакалась. Ми залишили вечірку розшарпані й злі.
Пізно ми тоді поверталися...
Стоп...
Недовчений хірург-ніч голіруч хапає моє замордоване серце й щоєсили тягне його, рвучи артерії та вени, з грудей. Може так і треба, але чому ніякий гемоняка не дасть мені знеболювального?
Роздратований, я шпацирував прудко. Тамара дріботіла ззаду. Блищав Місяць, чи вуличний ліхтар? Не пам’ятаю. Але того чолов’ягу ми побачили виразно. Дядько в картузі й у плащі похитувався, схилившись на штахетник. Я пробіг, ззаду боязко озвалася дружина: „Може людині погано, а ми...” Я вибухнув: „Та що ж це, гемон його забирай, таке! Ти вже й синяків загачених ладна голубити! За що мені ця кара!?” Вона вмовкла. А за кілька днів ми дізналися (люди балакали й у газеті було), що на тій таки вуличці знайдено вмерлого чоловіка. Розтин показав – серцевий напад. Помер між третьою й четвертою годиною ночі. Ми з Тамарою не обмовились тоді про це й словом...
Це воно. ТЕ. Більше ніколи й нічого не траплялося зі мною о третій тридцять. Чого ж ти хочеш, безталанна, невспокоєна душе? Покаяння, спокути? Каюсь... Та будь-хто на моєму місці вчинив би так само! Ніч, п’яний під парканом... Будь-хто, крім, хіба, моєї щиросердної Матері Терези – колишньої! Чи ти замірилась мене покарати? То вже доста покарала. І за що? Хіба я тебе вбив, хіба я вивів тебе посеред ночі на задрипану вуличку під невисокий рясний штахетник? Чого ти хочеш і чому лише зараз? Спохватилася? Може знічев’я? Звісно, вам добре – ніяких тобі клопотів, зрозуміло – безтілесні ж! А спробувала б отут! Знаєш, скільки ночей я не сплю? А мені, між іншим, рано вставати, заробляти на скибку хліба, я ж не безтілесний! Треба сплачувати аліменти, платити за електрику й за пломбування гемонського зуба! А я лежу спітнілий, розкошланий, в мене дрижать ноги й гупає серце, бо вже скоро твоя дурнувата третя тридцять! І що, що б я вдіяв, навіть якби зупинився? Викликав швидку? Як, мобільників тоді не було, та в мене й зараз нема – на біса він мені! А якби й подзвонив, знаєш, яка неповоротка в нас швидка? А в тебе серце, раз – і все... От, вже десять хвилин на четверту – найосатаніліший час! Бачиш, я вже гризу подушку й шматую простирадло! Ну що, що я мушу зробити, аби ти наді мною зглянулась?
Я схоплююсь, сяк-так вдягаюсь і вискакую з хати. Я піду на ту вулицю, на те самісіньке місце біля невисокого рясного штахетника, бебехнусь там навколішки й благатиму, благатиму його зневагомлену душу змилуватись над моєю, можливо холодною, неспівчутливою, але живою.
Тихо. Нічна прохолода остудила моє розпаленіле обличчя й додала снаги витомленому тілу. Я майже біжу. Люмінесцентний ліхтар Місяця сяє байдужо.
Ось вона, та триклята вуличка: яблуні, колодязь, паркан... Я спиняюсь: біля штахетника, на ТОМУ самому місці, якийсь рух: кілька темних постатей, голоси, жарина сигарети півколом... „...казали: тьолка не для тебе, казали? Казали, інтересуюсь?..” Дівочий зойк, виляск удару... щось падає... Я відступаю в тінь. Треба ж: натрапив на нічну розборку лютої тутешньої шпани! І якого гемона ти сюди попхався, вахлаю? Закортіло потеревенити з душею? То теревенив би вдома, чи душі не однаково! А так вдостоїшся зараз по мармизі, або й швайкою під ребро – бували випадки. То твій дурнуватий будильник здаватиметься після такого безвинною забавкою! Повертаюсь і тихенько прошкую назад. Напевно, краще таки навідатись до лікаря.
Справді, вислухають, пропишуть заспокійливе, медицина зараз така могутня! А я, недоумок, замкнувся, нікому нічого... А треба до людей... поможуть... І чому я, власне, втумкав собі в кумпола, що це якось пов’язано? Може просто перевтома?.. Подумаєш, загнувся від серцевого нападу якийсь мугир, до чого тут я? Ну проходив поряд, то що? Он і зараз... можливо... на тому самому... Я ніби наштовхуюсь на мур. Зараз, саме зараз, на тому самісінькому місці можливо знову хтось помирає. І знову...
Я врубуюся в них наче криголам у монолітну зовні, але ламку й порувату насправді, крижину. Перший отримує в потилицю, другий риє дзьобом куряву від копняка, через нього летить третій, я лише трішки допомагаю йому коротким тусаном у підгорля. (Блиснуло в третього між пальцями лезо, та ж і я армійську муштру геть не забув. Звісно, розвідка не десант, але й нас дечому вчили). Я реву, як віл, і те ревисько, певно, діє на них ще приголомшливіше, ніж мій навальний напад. За хвилю вже нагинаюсь над непорушним тілом, що скорчилось у пилюзі:
– Ей, ти живий? – Тіло застогнало. – Живий... Сильно вони тебе потовкли?
– Де Іра?
Знайомий голос. Знайома кирпа в місячному молоці...
− Сашко?
− Ви, Максимовичу? Де Іра?
− Не знаю. Втекла либонь.
− Попереджали, щоб з нею... та я незговірливий... Нічого...
Сидимо, мовчимо, ліплю до його роз’юшеної губи наслиненого подорожника.
− А ви чого тут, такої пори?
Розказую. Все розказую, аж язик з рота випадає.
− Коли те сталося?
− Давно. Років десять уже.
− В картузі?
− В картузі й у плащі.
− Мій батько...
− Що!?
– До брата, до дядька мого, в гості приїхав. З поїзда йшов. І – серце... То це, виходить... отут...
Ну звісно! Згадую, як бригадир уперше привів його в цех: „Ось, молоде поповнення на нашу голову, так сказать. Гулівець Сашко – приймайте!” Гулівець... Надра пам’яті зберігали прізвище, надра совісті зберігали неспокій...
− Прости мене, коли можеш. Мабуть, я міг його врятувати...
− Нічого. Що вже тепер... Зате мене ось врятували, бо ті нахвалялись... перо було в них...
− Це ВІН тебе врятував. Його душа... Ходім до мене – приведемо тебе трохи до ладу.
− Мушу Іру знайти.
− Знайдеш.
Потроху розвидняється. Нічну безмовність змінює ледь відчутний світанковий вітерець. Сашко йде накульгуючи, тримається за бік. Чи не поламали йому відморозки ребро? Костівна замітає біля хвіртки:
– О, то ви впустили таки квартиранта. А то цей парубчак ходив, заглядав, а я сказала, що в нас тут ніхто не бере. Воно чого ж, хата велика...
Кров ледве не пирскає мені з очей:
− Ти тут був, заглядав? – повертаюсь до хлопця. – Коли?
Сашко розглядається:
– Був... наче. Я скрізь ходив – квартиру напитував. Відколи з Ірою... пізно став приходити, а дядько, знаєте, старомодний – гиркались. То я думав... на квартиру...
Костівна стоїть, не ґаву – корову ротом піймає.
− Ану зайдімо, – хриплю.
В хаті хапаю блідого парубка за барки:
– Ти все знав! Рознюхав і приїхав помститись! І як це я зразу не вчовп? Напросився в нашу бригаду, винишпорив де живу. Чорт, ти ж захоплюєшся електронікою – всі ці дзвінки!.. – Відступаю, опускаю руки. – Чого ти хочеш, справедливості? А в чім вона, справедливість? Вбити мене, чи запроторити в дурку? Вбий... Чи може мене малися вбити ті хулігани? Зізнавайся, то ж була інсценівка? Але тоді ти станеш таким, як я. Навіть гірше, бо я вбивати не хотів. Ну?
− Що ви, Максимовичу, – белькоче хлопець. – Що ви говорите? Я нічого... Самі подумайте: ну як би я взнав, де ви були о третій ночі десять років тому? І квартиру я шукав ось, а ви казали, що ті дзвінки ще звідколи...
Я сідаю:
– Правда? – стогну.
− Правда.
− То що ж воно тоді дзвонить?
− Не знаю...
− І ще дзвонитиме?
− Не знаю...
− Ти ж простив?
− Простив.
− То може?..
− Звісно, чого б йому...
Ми сяк-так рихтуємо його подраний одяг, я обробляю хлопцеві садна, перев’язую поперек.
– Ти сходи, про всяк випадок, до лікарні, непокоять мене твої ребра. А на роботі я скажу...
− Добре.
Сашко йде.
− Батьків дзиґар справив? – озиваюсь, коли юнак накульгує вже за хвірткою.
− Справив.
− Молодець. І завжди вставай, коли б він тобі не задзвонив, чуєш?


Липень – серпень 2006р