" Я була малою горда.
Щоб не плакать, я сміялась"

Леся Українка

Я не дописав попереднє оповідання, залишивши Патріка на вершині… Виправляюся…
Гребінка в нас була одна, на двох, тому афени (чорниці) ми збирали довго, до вечора. Але набрали повні відра. Ночували на горищі. Я змерз… Патрік брехав, що ні. Ранком рушили до села. Завантажені, як товарні поїзди.
"Донбас порожняк не гонит…" І хоч, на шахтаря в забої був похожий не я, нам вдалося зупинити попутку. Стало легше, і на руки, і на ноги. Я не встигав відповідати на запитання.
Перед селом стояв шлагбаум… Зупинилися…
Тут нас, знову, не обділяли увагою. Дівчата підходили до вікна, щоб показати свої гриби. Насправді, вони перевіряли, чи не потемніло в них в очах. В Франківську я розказував Патріку, що робити з грибами і чорницями. Рецептів, я і сам не знав, тому порадив консультуватися з вахтершами в гуртожитку. А на слідуючу неділю почув…
- Смачний картопля- гриби, Михайлович!
Для тих, хто кожен день ходить у вишитій сорочці, і вже давно, обізвав мене безродним космополітом, пояснюю…
Я не ідеалізую студентів з Африки. Мені завжди, дуже піднімали настрій два чорношкірих студенти, які теж завалили тоді сесію. Вони заходили в деканат, витираючи рушничками піт з повненьких облич. Хоч був тільки травень, але жир на них топився, як сніг на Сивулі. А в нас не Африка. Добра і розумна жінка (секретар деканату) теж, зустрічала їх з усмішкою від вуха до вуха…
- Ну, що, мої ”красАвцы” ? Ще один талон?
Мені вони нагадували Карлосона. В міру ”упитанные”, тільки без пропеллера. Але діаметер пропеллера, який потрібен для їхньої маси, не зміг би влізти ні в одні двері. Тому й познімали…
Такі – закінчать Нафту! А потім, продадуть у себе вдома, іноземцям, все, що ще не встигли продати до них.
Так, як і ми… Щороку… Потроху… Хто на схід... Хто на захід... Продаємо Україну.
Залишилася ще земля…
15. 04. 2013