" Парня в горы тащи –рыскни,
Не оставь одного в пути
И тогда только ты поймёш
Плох он или хорош…"

В. Высоцкий

Це було давно… Ще, як мій старший, другий раз, гриз граніт науки в Нафті. Зуби він з'їв усі (твердий мінерал – граніт). І ми з дружиною, свої протези теж сильно розхитали, бо вчилися перед сесією вже разом з ним. Всі викладачі нам радили. Він в Вас дуже розумний, тільки організуйте його. А він відкладав все на завтра, і я сумно жартував…
-Завтра не наступит никогда…
Але воно настало… В квадраті… Завтра був, і екзамен з математики, і останній термін для розрахункової з теормеханіки. Здавати екзамен я не хотів, тому спитав в Вуйка Googla, хто в Франківську заробляє на хліб з маслом теормеханікою. Виписав телефони і почав дзвонити…
Милий дівочий голос обіцяв дуже багато…
- На завтра? Це буде дорого! Двісті! Будьте о восьмій ранку біля фонтана!
- Як хтось з тобов файно говорит, то він ті здурит!
Любив казати вуйко Гриць. Так воно і сталося. Замість дівчини прийшов похмурий, але спортивного вигляду, чоловік. Поміняв свою макулатуру на мою Лесю Українку. І пішов…Вже потім, викладач, махаючи розрахунковою перед лицем мого горе-студента, пояснював, що теорія без практики – мертва. Формули на папері, були, переважно, теорією…
Я отримав на горіхи від усіх… Взяв ту розрахункову і сів сумний на лавку під студетським гуртожитком. Підійшов знайомий…Хто читав моє перше оповідання, той вже, напевне, здогадався, що в знайомого не було ніяких шансів бути білим…
-Доприй день, Михайлович! Чому такий сумний?
Камерун – франкомовна країна, але Михайлів там називають Михайловичами…
-Теормеханіка? Я дуже добре знаю теормеханіка…Вечером о восьмій буде готово…
Я став героєм дня…Дружина, на радощах, наробила моїх улюблених вареників з чорницями…Ще й передала ПАтріку…
- Візьми. Хто йому там таких зробить…
Патрік вже встиг полюбити українські вареники, тому на питання – Скільки? Відповів
– Сорок.
А в мене вирвалося…
-А чому так мало?
З горем пополам, старший перейшов на другий курс. А ми з Патріком зустрілися, як завжди, в неділю, в костелі, о 14.00 на англомовній месі (не путати з футболістом).
- Смачний вареники-чорниця, Михайлович. Тякую!
- Як хочеш, я тебе візьму з сюбою в гори в липні. Назбираєш собі багато…
- Тобре, Михайлович, дзвони.
Я дуже люблю гори, але по генах це не передалося нікому, як і любов до книжки…
В середині липня, я вже не знаходжу собі місця. Спочатку, пропоную домашнім.
- Юля, поїхали на чорниці!
- Ліпше би щось дома зробив. Нічого не назбираєш, тілько витратиш гроші. Мене, Михайлику, болять ноги…
Добре, що не голова… Хоч, по правді сказати, голова її ніколи не ”болить”. Сини були солідарні з мамою - відказалися навідріз. Обдзвонив всіх знайомих. Вони запевнили, що на другий тиждень поїдуть, обов'язково… Другий тиждень, теж, ніяк не наступає… Вже роками… Не хочуть білі…
-Їду, Михайлович. Холодно в горах? Я тепло вдягнуся. На автостанції, біля Сільпо? пів восьмої? Тобре!
В Старій Гуті нас зустріли радо…Маленькі Анька і Наталка, навіть підійшли, щоб торкнутися Патріка пальчиком, і дуже дивувалися, що на пальцях нічого не залишилося… Патрік тільки усміхався… По дорозі збирали гриби. Білі, виявляється, ростуть і в Камеруні. Я отримав запрошення визбирати там, зимою, усі гриби... Правда без фінансування. Патрік, напівсирота. Батько помер молодим. Він був його улюбленим сином. Кожного семестру сам платить за навчання 600 мертвих президентів. Після заліку з інформатики - тиждень нічого не їв… Як в тому анекдоті
–Треба було себе заставляти.
Чорниці вродили. На вершині, після доброго кавалка дрогобицької ковбаси, запитої найсмачнішою водою з Бистриці, Патрік сказав свої найкращі слова…
- Яке чудове, сьогодні…життя!
15. 04. 2013