не вір мені я не люблю тебе
а хочеш називай це некоханням
коли мигдальне квітеня іде
нема табу на мережкове вбрання
що не для тебе вишито в ранет

ти сяйвом обраний не лиш один
ти є не тим єдиним і спасенним
а в мене вже не вистачить води
подати кухля змученій дилемі
де ліс стоїть що хворий на вітри

і ти як ліс заплутаний плющем
де перелесники і мавки неживучі
бо хитрість обвивається вужемчи
і я тут наче висохла колючка
понов об тебе дряпаю плече

стара будівля де ти завжди сам
і ще коти яким ти носиш рибу
зіниці риб застогнуть у зубах
а ти собі обравши голос хрипу
у місті віршів знову сам- на сам

і ти у нім став геніальним дном
де плідні груші гепають на спину
де сигаретний простір лине в кров
оманним сном в якім не буде сина
що іще вчора тріпотів ростком

вина стікає у живу траву вином
і шию плутають безжально коси білі
в циганській сукні кроїній крилом
мені в ногах червона кров гриміла
і цим танком жаске впилось жало

пече мене твій потаємний звір
що є брехнею вбраною у злато
бо кінь нуртує то ж мені не вір
що помираю мов вуглина ватри
під пострілом твоїх пухнатих вій