Анатолію, спасибі за такий відгук!

Та що ж бо ми заповзялись
Наввипередки помирати?!

Ми ж дружно так заприсяглись
Іржаві доламати ґрати,
Ми ж тільки-тільки запряглись,
Щоб цілину судьби орати…

Щиро дякую, Олександре!

Ой, як рано ви, хлопці,
Пішли у світи потойбічні!
Ви не вічні,
І все ж
Треба жити цілісінький вік.
Бо для чого ж тоді
Всі шляхи
І земні, і космічні,
І для кого ж тоді
І вино, і березовий сік?
Заніміли слова,
Ціпеніють вуста від безслів’я.
Я не вічний,
І все ж
Я за вас мушу жити і жить,
Аж допоки в моє
Поряд з вашим
Сумне узголів’я
По обличчю землі
Крапля сонця
Сльозою
Збіжить.

Дякую, Михайлику, за науковий підхід )..

Опікуйтесь поетами живими –
Не ждіть, допоки в злигоднях помруть,
Аби провести їх в останню путь
Помпезно! Поспілкуйтеся із ними,
Живими: то ж наївні дітлахи
І разом з тим – прозірливі пророки,
Беріть у них, живих іще, уроки,
Як жити і не множити гріхи…

Опікуйтесь поетами щодня:
Вони ж небесним янголам рідня!

Танюшо, я рада, що Ви відгукнулися на цей вірш!
Татова душа боліла за всіх талановитих поетів, славних синів України... І, зрозуміло, шанував і пам"ятав Василя Симоненка...

Дозвольте навести вірш пам"яті поетів - друзів Низового:

ЛІТЕРАТУРНИЙ НЕКРОПОЛЬ

Міліючи, спливає час
І познача могилами,
Кого нема вже серед нас,
Кого недолюбили ми;
Кому заборгували і
Повік не відшкодуємо,
Кого вже, лежачи в траві,
Із-під трави не чуємо…
Ми ж забуваємо, на жаль,
ПознАчки ці на вигоні
Життя невічного, і в даль
Усепедально «двигаєм»,
Аж надривається «двигун»
Душі – без мір і вимірів:
То до заобрійних комун,
То до ринкових вимрійок…
Спинімось! Відітхнімо враз
Та пом’янімо спогадом:
Був Рибас поміж нас, Тарас,
З таким сяйливим поглядом,
З такою щирістю душі
Й прозорістю криничною,
Він так любив товаришів
З поблажкою критичною!
Був Федір Вольний – життєлюб
Тієї ще формації,
Що йшла на клич суремний труб
Інтерсовєтізації.
Він був по духу комуніст
Ідейнозагартований,
Ідеаліст і романіст,
Марксизмом закодований.
А ще покличмо звіддаля,
Із краю, що лиш мариться,
Горяїнова Василя,
Веніаміна Мальцева.
При тьмавім спалаху свічі
Признаймось і зазначимо:
Без них у Красному Лучі
Чимало світла втрачено!
Титова Славу хоч на мить
Позвімо з тої далечі,
Де він розслаблено лежить,
Уперше, може, змалечку,
І болю вже не відчува
Того, що тіло спалював,
Над ним шумить ковил-трава,
Мов славу Слави схвалює…
А ще ж поета-лісника
Давайте спом’янемо ми:
Всесправедливості шукав
Михайло наш, Яременко!
І він би був її здобув
У нашій самостійності,
Не гудив би її, а був
Співцем цієї цінності,
Найвищої в житті-бутті
Громади української,
Понад усе ж бо він хотів
Відродженої істини!
Та не забудьмо ж і Сліпка
З концтабірною долею,
Нехай ніколи не зника
За сивою тополею
Його худенька постать і
Нагадує неправедним:
Співцям «прописувать статті»
Ганебно і неправильно!
Недавно ще від нас пішли
І щезли за курганами
Ті двоє, що для нас були
Й насправді могіканами:
Чернявський це і Бугорков –
Без них не уявляється
Життя письменницьке, немов
Воно й не відбувається.
Не чути жартів і пісень
В застольних наших бесідах:
Приходить день, відходить день,
Зникає десь у безвістях…
Звичайно ж, пишемо тихцем,
Бігцем думки колишемо,
Забувши, що кінець-кінцем
І ми цей світ полишимо.
А що ж лишИться після нас:
Рядок, словечко, крапочка?
Міліючи, спливає час –
Вже так багато втрачено!

1995

Спасибі, Олександре!
Хочу згадати прекрасного поета Віталія Кодолова, який загинув молодим...

РЕКВІЄМ ЧЕРЕЗ РОКИ

Північне море котить хвилі,
Що пропадають вдалині…
І ти лежиш у цій могилі
На недосяжній глибині.
На батьківщині осокори
Шумлять на цвинтарі…
Тебе ж
Похоронило сиве море
За сотні миль від узбереж.
На дно пішов рибальський сейнер.
Команду хтось порятував.
Твоя ж, Вітальку, одіссея
У безконечності трива…
Сини вже виросли,
І друзі
Під осокорами лежать –
На поетичнім виднокрузі
Лишилось кращого бажать…
Ти ж як поет був неповторний,
І слово сіяв, мов сіяв...
Ти був рудий. А я був чорний.
Тебе – нема. Посивів я.

Приємно Вас бачити, Світланко! Дякую Вам за відгук!


ПАМ"ЯТІ ПОЕТА ВАСИЛЯ СТУСА

Скільки ж їх зосталось в тамтих таборах
На семи колимських крижаних вітрах,
В болотАх Печори, на піску Нури?!

То ж бо не циганські шумні табори
І не піонерські славні табори…
Табори поганські чорної пори!

Згадую-пригадую Стуса Василя…
Травень по Одесі сонячно гуля,
Чорне море плещеться біля наших ніг…

Василя немає – пам’ять я зберіг.
Він – дитя "відлиги",
Жертва злої гри.
Плакали за Стусом тамті табори,
Тамті, ще єжовські, сталінські, оті,
Прокляті навІки, на вікИ – святі.

Василя нема вже:
Ватрою згорів
У пожежі брежнєвських "тихих" таборів.

… Бачу я: ворушиться табірна земля…
Скільки в ній ровесників Стуса Василя?

Так, Миросю...
Спасибі Вам!

Ховаю друзів. І спішу
(Допоки небеса не впали
Й на мене): може, допишу
Те, що вони не дописали...

За вікнами вербу-журу
День вітряний колише-лише...
Пишу... Якщо ж і я помру,
За мене, може, хтось допише.

Юльцю, дякую за таку реакцію!!!

ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось
в запаснику трима?!

Надю, дорогенька, спасибі за Ваше серце...

Пам’яті Г. Чубая

Зі Львова прийшла телеграма,
А я –
Прикутий до ліжка:
Здоров’я ні грама…
Та що моя драма?!
Кричить телеграма:
"Немає на світі Грицька Чубая!".