Та, що вмирає за оцей народ,
Йдучи на смерть свідомо - українка,
Її Величність, Святість, Вічність - Жінка!
Відмовилась від радості свобод...

Ота, що народила вас в свій час,
Що колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви - билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви - то червоні, то - біляво-сині.
Від похоронок їй зігнувся стан...
Собі - зірки й погони - людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі -
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки - зачумлені овечки -
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п,янющі, десь попід тинами.
Хіба такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам,ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тій,що українське все святе,
Навік в,язниця чи злодійська куля?!
Про Батьківщину не забула Юля
Й за вас усіх вмирає. Мовчите?

То що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров,ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами -
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями будуть їхні діти.
І гине Жінка! Спробуй захистити!
Родила сина - він її й убив!

22.01.12