Катерині – моїй першій любові

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003