Моєму вчителю і другу

Стежка добігає до Осколу
І стрибає з кручі стрімголов
У зелену воду,
Прохололу
За коротку ніч.
Рясний улов
Зір примерхлих визбираю в рясці
Й витрушу сушитись у траві,
Щиро вдячний вигадці-будьласці
За трофеї сріберно-живі.
Та нічого не візьму додому
З щедрого ліричного добра –
Інший хтось на березі крутому
Це добро пізніше позбира…
Все мені не миле і не добре
В милому і доброму краю,
Й неухильно звужується обрій,
Душу заарканює мою,
Безборонну, зранену й безвинну…
Вже мені вертатися пора
З берега
В сумну оту хатину,
Що із райських кущів визира;
В хату,
Де вгасає мій найперший
Провідник, провісник і пророк,
Що своїх уроків не довершив,
Свій земний довершуючи строк…
Що скажу йому,
Сковтнувши сльози
Й гладячи неголену щоку,
В дусі найреальнішої прози,
Правду все ж ховаючи
Гірку?!
Вже йому життя не доточити
Ані жартом,
Ані співчуттям,
На життя молився мій учитель
І… не дорожив своїм життям.
Вже душа готується у вирій
Відлітати – жде свого лиш дня –
Від тюремних камер і Таймирів,
І десятиліть невизнання.
Тиша заніміла перед болем –
Біль згустився в крапельці сльози,
А сльоза сумує за Осколом,
За осколком блискавки-грози…
Перед ним ніскілечки не винен,
Все ж ховаю очі і слова,
Ладен вік свій переполовинить –
Хай зі мною разом дожива!


1995