Коли Ісус, розіпнутий, вмирав,
коли жахнулось й почорніло небо,
з-за спин катів хтось хижо визирав
і мстиво усміхався: - Так і треба ...

В очах його лихий вогонь горів
і рот смердів лукавими словами:
- Ну що, Ісусе, ти ж того хотів,
піднятись над юдейськими царями.
А пам'ятаєш, я тебе просив:
Дай руку, брате, будемо єдині.
А ти все Бога, праведник, молив
і що ж я бачу – ти вмираєш нині.
Я цілий світ тобі віддати міг.
Його утіхи, славу і натхнення
я прихилити б міг тобі до ніг,
та ти чекав небесного знамення.
Ти думав, шлях, що вибрав ти, - взірець.
Він приведе до Божої любові.
То де ж той Бог, славетний твій Отець?
Його любов замішана на крові.
Ти зраджений нікчемними людьми.
Поглянь навколо – до вистав охочі,
коли ти йшов знесилений сюди,
вони тобі сміялись просто в очі.
Заради них, байдужих і сліпих,
прийняв ти біль і муки всього світу.
Життя ти змарнував заради тих,
хто не сприймає твого заповіту.
Твій час минув і ти уже ніхто.
Тебе поволі стануть забувати.
І будь таких, як ти, хоч цілих сто,
та все одно, я буду панувати...

Ісус мовчав, бо знав усі слова,
що нечестивий міг ще говорити.
Раз присягнувши Вірою добра,
Христос вмирав, щоб Віру воскресити.
Надії час, Він знав, ще не минув
і каяттю належить ще настати.
І зло вселенське світ не осягнув,
а осягнувши – зможе подолати.
І смерть його через віки життя
ще надихне до вищої Любові.
Тоді й зросте Господня доброта
із кожної святої краплі крові.