Уяви собі таку картинку: ти сидиш за робочим столом, весь у справах, і так захопився, що навіть не помічаєш, як ззаду тихенько, майже нечутно, як кішка, до тебе підкрадаюсь я. Кладу голову на плече і обіймаю ззаду так, що моє серце б'ється під твоєю лівою лопаткою... все гучніше, частіше, і в унісон йому відповідає твоє... А потім...
Ніколи не малюю в уяві, що ж буде потім. Є така теорія, неодноразово підтверджена практикою: те, що ми емоційно перживаємо у мріях, фантазіях - ніколи не відбудеться в дійсності, бо не можна один і той самий стан повторити двічі. Переживши ситуацію в своїй уяві, ми наче "спалюємо" її, щоб ніколи не відчути того ж наяву. Тому я й боюсь емоційно мріяти про тебе, фантазувати, уявляти, щоб захопившись не "спалити". Світ моїх мрій і так багатий та різноманітний, а ось у житті так не вистачає чогось справжнього... і когось.
Ти теж не малюй в уяві картини наших зустрічей, не "спалюй"... Краще підійди нечутно, тихенько, як кицька, поклади свою голову на моє плече і обійми так, щоб твоє серце забилось під моєю лівою лопаткою, все сильніше й частіше. І відлунням озветься моє... А потім...
Як часто люди, що знайшли одне одного вже у зрілому віці, говорять:" Шкода, що не зустрілися раніше - стільки дорогоцінного часу втрачено марно"... А я от думаю: як чудово, що ми зустрінемося саме зараз! Бо коли була весна - природа дарувала людям цілі галявини пролісків - маленьких та сором'язливих, але перших, а тому таких жаданих. Потім зацвіли тюльпанами та нарцисами степи й сади, радували око піони, а духмяний бузок та конвалії своїми пахощами зводили світ із розуму. Скажи: серед цього розмаїття барв хіба помітив би ти, хіба оцінив би нерозкритий пуп'янок, такий вразливий і зворушливий, але ще непоказний, що тягнувся до сонця і ще не був здатен радувати своєю красою.
На зміну весняним квітам прийшли кокетливі ромашки; безтурботні і дещо легковажні, але такі щирі лісові дзвіночки; горді та недоторкані, та від того ще більше жадані троянди. Невже тобі в ту пору впала б у око дивна та незрозуміла дикувата квітка, що лише починала розкриватися? До неї вже тягнулись руки, її намагалися зламати та поставити у вазу на підвіконня... Мовляв, чого це вона тут викаблучується, не така, як усі? У вазі швидше розпуститься, швидше зів'яне. Коли вже зовсім осиплеться, можна буде спокійно викинути на сміття, а у вазу поставити свіжу. Але у квітки було дуже міцне та гнучке стебло. Вона уціліла, щоб наприкінці літа розцвісти на повну силу.
І ось тепер, коли на порозі осінь, тобі, стомленому від розмаїття барв, так хочеться чогось особливого, надзвичайного, справжього. Як вчасно розцвіла запізніла квітка!!! Ти дуже скоро помітиш її - саме ти, цінитель справжньості та щирості! Тільки знаєш, у мене є малесеньке прохання, одне-єдине: не намагайся зламати квітку і поставити у вазу, навіть у добрих намірах захистити від негоди та зігріти. Такі квіти не ростуть на підвіконні...
2009 р.