Двадцять другим присмаком весни
Я хочу когось споїти
Розтяти й любити
на всю глибочінь атомів
чи не хочеш ти бути такою любовю розіпнутим?
Та без розпуки
пускатись за вітром

Бо все ж є попелом
Кажу собі
Троянди із попелу
А маки із подиху
Вода є вином,
Вино ж мов кров
А кров – це барва маків,
А отже й мов багряне вогнище
Ось така ж і захцянка – моя любов
Що більше її на видиху цигарки
Аніж в сором’язливих постатях
На паркових лавочках
У тінистих алеях та під ковдрами грубими
А може й тонкими,
А якщо вже геть безсоромними бути
То в прожекторах Сонця за вікнами
Така чистотою чи природнім відбором
не стомлена

Метушня навесні
– це хрущі зі своїми життями
Й до жалю безглуздими
наче йшов – підсковзнувся -упав
смертями
І люди
– у них все простіше -
Суцільні бездарні,
Але для смаку,
Мильні драми і смішні трагедії

Та все є попелом
Кажу собі
І моє обличчя, якому у жодній секунді
Немає достоту дзеркального відбитку
Очі ж бо інші – найкраще показують
Відсутність вад, якщо нема вже відчутності

І навіть якщо Краси немає
То Золоті храми не так вже й далеко
Аби їх палити – звільнити
Ось поклик моєї любові
У двадцять другу весну
Коли у грудях тісно, якщо чогось не хотіти
Коли невимовно тисне
Як кажуть : «без ризику треба прожити»
Спокійно й розмірено
А може
Байдуже ?

У попіл ж бо

Абияк
вище стелі не скочиш
Та й до стелі не стрибнеш
Грізний відголос майбутніх пір
І років
Та у двадцять другу весну
Хіба цього Я терпітиму?