Випасала вітри
у лазурі посонного неба,
норовистих вoдила
до обрію -на волепій,
схарапуджені гриви
косичила м"ятою жеби
не лякалися птиці
огрому на сонце-тропі.
Надимався Штормило-
ізлизував грози розп"яті,
запилюжені хмари
розвергши на всенькі світи,
назирався на мене
очиськами хитрого татя,
шарлатові вихоплював ябка
з поземних садів
Запрягала буян-Вітрoгана
в летючу зірницю,
черемшила його
у єдвабy пісенну блакить.
Увібравши життя
у зіницю напружену- гицав,
теракотові доли копитив,
напінював хіть.
Зачерпнула весни
і напитися дала Повіву,
осідлавши, погнала у чвал
по гористій стезі-
на бігу, доторкнувшися степу,
зривала хапливо
волошкове роздолля
і клала до щастя возів.
Несумирним вітрам ані упряж,
ні вузди - не милі,
їм би кумельгом нEстися...
їм би куйовдити рань...
Покололася льоля
туманна моя до бадилля,
позбивала я ніженьки
до роздоріжжя оман.
Утинала повіддя
- пускала розпряжено в невідь,
одганяла од себе
на чтири розволь-сторони,
адамашком упилися
наче - затихли у мреві -
поплелися плащами за мною -
ніхто не спинив.