Сумна картина:
За селом,
На колоцвинтарнім узгірку,
Вітряк з пораненим крилом
Самотньо доживає віку.
А вік той гарно починавсь
Ув одночассі з хуторами!
Вітряк сто літ не зачинявсь:
І вітряком він був, і храмом.
Тепер, полишений всіма,
Він для села – більмо на оці,
І вже вітрів не перейма,
І не приймає мукомольців.
Ще міг би радо послужить
Музеєм – ради ж доброслів’я! –
Та до добра щось не лежить
Душа в сільського безголів’я,
Чи, пак, правління.
Голова,
Як і завжди, більшовикує,
А люд артільний забува
Свій родовід,
І байдикує,
І яничарствує.
Вітряк
Таких,
Бувало,
Надивлявся
Жахіть,
Що й дикий переляк
Не раз би ще перелякався.
Такого свідка – й зберегти?!
Не буде праведного суду,
І доживуть своє кати
В серпанку ленінського блуду.
Гірка картина:
Вже в селі
Ніхто хлібів не випікає,
І врожаї з його полів
Течуть кудись –
Життя втікає…
Переважає привозне:
І хліб, і звичаї, і мова –
Все непоживне, несмачне
І легковісне, як полова.
Не видно зовсім пракорінь
(Такого слова вже немає),
Все більше й більше поколінь
Сліпа стихія вимиває.
Стоїть іще пра-пра-вітряк
На радість горобцям і зорям –
Пекучим докором закляк
В моїх очах короткозорих.


1995