Останніх десь декілька днів,
а може – і тижнів, поспіль
іздалеку звідкись мені
чується тихий подзвін.

Не так, щоб повсюди й весь час,
а тільки зрання й надвечір,
як з дому виходжу, – цей глас
криком дзвенить лелечим.

Я сам би раніше узяв
на кпини того, хто б твердив,
що чує він дзвони, мовляв…
З вами я тут одвертий.

А нині – вслухаюсь в луну:
неначе далекий постріл!..
Як манну, а не як ману,
вловлюю дивний подзвін.

На першу б пораду пристав.
Поблажливо й тихо друзі
казали мені: річ проста –
скільки дзвіниць в окрузі!

Ходив я до храму, проте
мій розум бурчав тверезо:
хоч дзвонять у них, та не те
дзвонів тамтешніх лезо.

А тут – без надриву й виття –
проймає всього до кості…
За класиком і за життям –
знаю, по кому подзвін…

Мій куций, безпутний вік
не варт ні гроша, ні свічки.
Канючив я в лікаря лік –
дав він до вух затички.

Тепер не дзвенить, не гуде,
і мав би спокійно спати.
Нема, втім, спокою ніде,
і замість злетів – спади.

Підводячи душу з колін, –
як совість, як вищий досвід, –
зсередини, з ядер клітин
набатом відлунює він –
цей мій довічний подзвін.

2012