На майданах гниють кістяки
наших зраджених революцій.
Легендарні їх проводирі –
хто в холодній, а більше – в теплі.
На цвяшку у вбиральні – листки
декларацій та резолюцій.
Хоч не згасли ще гасла старі –
про свободу і рай на землі.

Той калічний революцьонер –
дух, що ледве тримається в тілі, –
вже нікого нікуди не рве
далі кухні й фейсбукових гнізд.
А в протестів є акціонер,
що виважує засоби й цілі.
За флешмоби він платить лаве,
замовляючи форму та зміст.

Он гугнявить старий мегафон,
що його заслинив закликальник
біля склепу з лежалим шматтям…
А бігме, ще чверть віку тому
мітинговий буяв марафон,
і просвітлював цей матюгальник
сяйвом мріянь про краще буття,
мов прожектор, совкову пітьму.

Де ті юні обличчя бліді
з дивовижним огнем у зіницях?
Свічечками біліли стрічки
в тріпотінні наметових крил…
Вже невдовзі посунуть тоді
інші лиця – продажні та ниці,
передвиборні втнуть гопачки,
на майданах здіймаючи пил.

Нині ж – площа мертвотних примар
крізь туман мерехтить у неоні,
псевдомонументальний димар
бронзопафосним димом димить;
у шибках віддзеркалені, снять
дивні люди, архангели, коні,
і лише стугонить від проклять
вбраний в сміття і в несмак граніт.

Де моя Украї-їна-а? Луна
згірклий розпач над обрієм носить.
Люди скніють від марних розмов –
і ні благословлянь, ні черкань.
Все обсіли – й насіли сповна –
зграї глиняноногих колосів.
Значить, брате, – зіщулившись, знов
на Апостола Правди чекай?!..

2013