Той бескид, що на нім мій погляд спочиває,
коли пірнаю в себе… Геть пустий він:
не росте нічого
на ньому. Лиш каміння синє.
Ся дивим мовчки: бескид і людина.
Ніколи знати не хотів я,
чи є та здатність – двох нас розрізнити.
Тече під ним вода. І люди
у праці мучаться.
Стрімчак же височить – сусідом неба.
Вночі його не бачу. Всі ми вглиблені щоночі.
Та знаю: десь він тут! Важкий, мов начування.
Чужі, ми хочемо розстатись один з одним.
Я вмерти хочу. Він – не зрушить з місця,
ця синя скам’яніла вічність.

Antun Branko Šimič. Pjesma jednom brijegu


Taj brijeg na kojem često miruje moj pogled

dok sjedim sam u sobi! Pust je: tu ne raste ništa

Tek kamenje se golo plavi.



Mi gledamo se nijemo. Brijeg i čovjek.

Ja nikad neću znati gdje se

sastaje naš različiti smisao



Pod brijegom voda teče. I ljudi se muče radom.

Brijeg stoji, plav i visok, susjed neba.



U noći ga ne vidim. Svi smo duboko u noći

Al znadem: on je tu! Ko ćutanje je težak.



Mi rastat ćemo se tuđi jedan drugom.

Ja umrijet ću. Brijeg se neće maći,

ta plava skamenjena vječnost.