Треба йти лягати спати – перша ночі. Тихенько сопить шестимісячний син-горобчик, голосно хропе забурілий чоловік. Тонко дзвенить ніч. – Годину тому почався мороз, через годину піде сніг. Я знаю. Я сиджу тут, за своїм старим компом не просто так. Я сиджу, бо я повинна навчитись відгадувати майбутнє. Саме так, через клавіатуру і мишку, через дистрофічні калічені літери, через слова, яких я ще не вивчила, яких ще не побачила на своєму моніторі. Я повинна знати о котрій годині завтра почнеться нове життя, яке нам щохвилини обіцяють по телевізору: «Завтра! Завтра… Ось-ось, уже…». Я повинна се знати, бо стара бабуся – сусідка, вона щодня і взимку, і влітку сидить на лавочці біля входу у під’їзд і завше питає мене про це, а я ніколи не маю доречної відповіді для неї. Власне, я не маю ніякої відповіді, тому проходячи щовечора повз – пробігаю, втиснувши голову в плечі і зробивши вигляд, що надто поспішаю кудись, ніби то я виступаю по ящику і обіцяю для неї нового життя завтра. Завтра…
Завтра повинні підвищити зарплати. А всі люди стати добрими, сором’язливими і зворушливо вихованими. Вони перестануть лузати насіння на сходових клітинах, викидати недопалки з балкону і кричати трирічній дитині: «Дура! Шо ти береш всяку грязюку до рота! Хочеш сіфілісу заробити?». Завтра ми прокинемось на годину раніше, вийдемо з ранку на вулицю, аби розчистити сніг (ми не станемо матюкати працівників ЖЕКу, бо завтра ЖЕКів не буде: чесні двірники, слюсарі і сантехніки звільняться і відкриють власні справи, а чесні начальники підуть і повісяться, відстоявши чемненько довжелезну чергу до стовпа, урочисто встановленого у центрі міста в честь такої події). Так ось, розкинувши сніжок і розворушивши атрофовані у м’якеньких кріслах задки, почимчикуєм неспішно на роботу, вітаючись із перехожими, поступаючись місцем у маршрутках всім, хто колись мав на те право (колись, коли ще було право). А на роботі замість врубити Інтернет, пасьянс «косинку» чи, грішним ділом, чайника, - ми просто спробуєм трошки попрацювати. Небагато, звісно, аби не підірвати дорогоцінне (бо ж антибіотики, собака, дорогі) здоров’я.
Завтра… Воно наступить вже через п’ять годин. Радійте. Бо всі учні стануть розумними, а освіта безкоштовною. Хто ж тикне хабара чесному преподу? Навіщо? Ми ж не будемо вже вступати і закінчувати свої вузи та вузики за гроші. Ми не будемо купувати дипломи. Аякже – наша совість не спить: завтра вона не дозволить нам сього. Чи не совість (ну навіщо одразу – і такий екстрим!), а хтось інший, добрий та великий, як чупачупс, спуститься з свого хризантемово – соняшникового трону і подарує нам нове, солодке, красиве життя. Ви вірите? Я – так! Бо ж щодня я чую божіння й запевнення жирненьких помазаників, що їх ми самі й підмазуєм уже не першу чотирирічку. Правильно, щоб не всохли від туги за хорошим новим життям, яке ніяк не встигнуть подарувати своєму обалдівшому від якоїсь радості народу.
Стара бабуся – сусідка знову перечепить мене завтра. Завтра… А що я скажу їй? Що о першій ночі, коли пересилила (радше, згвалтувала) свою свідомість і спробувала проаналізувати цей політ скаженої мрії, що грузить наші «ящики», у мене почалися галюцинації? Я скажу їй, що не бачу майбутнього, що не навчилась читати його, через втому і сліпоту. - Не проблема, я розкажу їй, краще, про Хосе Хуана, який втретє одружився на вагітній матері свого брата по триста двадцять п’ятому каналу, я розкажу їй про погоду (через годину піде сніг – я знаю), про найновіші досягнення в медицині (грип – то вже фігня: не лікуйте грип – лікуйте СНІД), я розкажу їй про щось…
Вже перша ночі – тихенько сопить шестимісячний син-горобчик. Про що я розкажу йому?