1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу покотилося…
Ось-ось
Докотиться до сивого Славути,
А я – за ним услід,
І не заснути
Мені в дорозі.
“Бути чи не бути…” –
Гадать запізно:
Все мені збулось,
Що мріялось і марилось в нужді,
На маргінесах долі
Патріоту
Держави української…
(Достоту
Вона постала,
Як її “вожді”,
Без відома Всевишнього Судді,
У мене вкрали –
Претяжку роботу
Моєму серцю задали тоді!).
Нічого – я роботу цю роблю:
Ненавиджу вождів кучмоголових
І після каш пшоняних і перлових
Ще більше Україну я люблю,
І на щоденних політичних ловах
Їх на брехні безсовісній ловлю.
Це так, до слова – дріб’язок…
А втім
Я їду до столиці у надії,
Що віра мною знов заволодіє,
Що увійду я в український дім,
Що станеться святкова ця подія
В житті, давно безвірному,
Моїм.

Я всі твої святині обійду,
Мій Києве,
В соборах помолюся
За світле майбуття,
Не побоюся
У Господа спитать,
Чому в саду
Вкраїнському
Плоди
Чужинці
Трусять…

Я до столиці їду,
До Дніпра,
До друзів,
Що не зрадили й не зрадять, –
Нехай вони по щирості нарадять
Уміння, і терпіння, і добра...
Ці якості нітрохи не завадять
В цю пору,
Коли йде нечесна гра.

Я їду до столиці…


2
По Києву ходжу – не впізнаю
Мою столицю: стала чепурніша,
Але – чужіша (жалем переб’ю
Мажор свого захопленого вірша),
Чужіша й холодніша, ніж була
Ще донедавна (затишна і славна),
Якась, не по-вкраїнськи, марнославна,
Немов саму себе перебула
Заради європейськості,
Бо скрізь,
Куди не глянь,
Маркетинги і шопи,
І ти туди з копійкою не лізь,
Хохлюго, – не доріс ти до Європи!

А я туди й не лізу…
Обійду
Прадавні храми –
Богу помолюся,
На Бесарабці пивом похмелюся,
Посиджу в Ботанічному саду;
Широким помилуюся Дніпром,
Постоявши на кручі,
А по тому
Полегшено зітхну
Й гайну додому,
В Луганськ,
Де лихо бореться з добром
Справіку,
Де Європи ще нема,
Хоч також є маркетинги і шопи…
Ми – Азія,
Орда глухоніма,
Нам повзкома ще лізти до Європи!

Прощай, столице!
Я тебе люблю
Колишню,
У житті моїм – не лишню,
І до кінця любитиму колишню,
Тамуючи сльозу свого жалю.


3
Я повернувся з Києва додому,
На маргінеси тихої біди
В глухім куті,
І змив триденну втому,
Набравши повні пригорщі води
Холодної…
Скінчилися пригоди
Веселі та печальні
Мандрівні –
І вже чекати слушної нагоди,
Аби ізнов поїхати мені
В столичний рай.
Чекатиму терпляче,
Допоки не увірветься терпець…
Своє життя, воістину собаче,
Зведу оцим терпінням нанівець.
(Люблю столицю – мрій моїх світлицю –
Ще з юних літ,
Коли відкрився світ
Заобрійний,
Коли мені, щасливцю,
По силі став пташиний переліт
Із будня в свято.
Святощі столичні
Мою снагу потроювали знов,
І на собори я моливсь
Величні,
І відчував до Господа любов).

А що в Луганську,
Що мені в Луганську –
Ні родичів, ні друзів –
Самота…
Мій приятель останній,
Пиху панську
Прибравши,
В інших вимірах вита.
А той плюгавець,
Що мені в підметки
Ніколи не годився,
Нині п’є
Нектар богів
І в пазусі поетки
Шука натхнення втрачене своє.

Я втік би звідси,
Та куди –
Не знаю,
Ніде для мене берега нема…

Не раз іще столицю я згадаю,
Не раз іще заплачу крадькома.



2002