Випробування для дачників починались уже в дорозі. Завжди знаходилось декілька чоловік, які ледь запхавшись до автобусу, починали голосно репетувати, щоб негайно позакривали всі вікна та люки, бо їм шкодять протягів. В тридцятиградусну (зранку) спеку автобус перетворювався на пересувну сауну. Спресовані тіла стікали потом і злипались. Через п’ять хвилин вже не було чим дихати. І тільки, коли хтось втрачав свідомість, дозволялось відчинити якесь віконечко.
«Сидячим» всі відкрито заздрили і тихо ненавиділи. Але, щоб опинитись серед тих «щасливчиків», деякі дачники прибували до місця відправлення автобусу за півтори-дві години і вперто стояли, дожидаючись свого «зіркового» часу.
Зате, яке ж було для них задоволення, першими з довжелезної черги неквапливо зайти до салону, вибрати найзручніше місце з тіньового боку і потім, спостерігаючи, як товпляться і пресуються інші, давати поради, як стати щільніше, щоб якомога більше людей могло втиснутись, а то й милостиво взяти на руки сумку, чи дитину в симпатичної жінки, або відштовхнути чиюсь поклажу, вередливо заявивши, що у вас хворі коліна.
Але головний «прикол» був у тому, що дорога до наших дач займала всього якихось тридцять хвилин. Та від цього їхній «кайф» не зменшувався.
2011

Новела з циклу "Дачні приколи"