Спиваю волю, як у спеку
п’ють остуду,
весна в мені, а не зими
дзвінкий кришталь,
суддя-сумління більше душу
не осудить,
мене достатньо
перемучила печаль.
Колись ти зміг забрати серце
на заклання
єдиним порухом отих крилатих брів,
я стала тінню на вустах твого кохання,
і день був сном,
а ніч - відлунням денних снів.
Так, по камінчику, до бань та аналою,
в душі закоханій постав
небесний храм,
і поки інші просто дихали тобою,
я задихалася вночі твоїм ім'ям...
Тепер я вільна, вмита вічності рікою,
а ти для мене вже не "він",
а просто "хтось",
і тільки інколи милуюся тобою,
несмілим спалахом того,
що не збулось…