«Стерня в моєму серці змалку:
Мов звечора і до світанку
іду по ній у щемних снах...
Летіти б – тільки я не птах.
Протоптана стежина по стерні
І досі в ноги колеться мені.»

Через десятки літ я пірнаю на дно своєї пам’яті, щоб зачерпнути низку приємних спогадів з мого далекого дитинства.
Немов із імли, виринає біла хата у зарошенім різнобарв’ї мальв на причілку, і моя усміхнена матуся. Висока на зріст, ставна, з блідим обличчям, великими сіро-зеленими очима і темно-русою косою, закрученою у вузол, та ласкавою посмішкою на вустах. У неї жорсткі, потріскані долоні. Її пальці ніколи не прикрашали обручки. Але теплі лагідні руки зціляли рани, коли я, падаючи, розбивала до крові коліна, або в гарячці металась у постелі – допомагали ніжні матусині руки. Вона приголубить до себе, погладить по голівці і відступають болі та хвороби.
Мама з ранньої весни до пізньої осені босоніж і вдома, і на городі, і на колгоспному полі. Вона дуже берегла свої єдині черевики, взувала тільки на великі свята, коли ішла до церкви чи на базар. Одягнена в ситцеву блузку в дрібнесеньких квіточках, благеньку спідницю. На голові біліла хустина, майоріла на легенькому вітерцеві, немов крила степової чайки. Коли наступала дощова осінь, мама взувала кирзові чоботи і не знімала їх до весни. Одягнена була в куфайку, на голові – картатий платок. Ото і весь її наряд. А мені так хотілося, щоб моя матуся була найгарнішою, коли приходила в школу, на батьківські збори, або до когось з односельчан на весілля чи похорон. На жаль, у неї не було святкового одягу. Вона завжди

говорила: - Хоча і простеньке, аби чистеньке. Отак і спли-вала її молодість у злиднях та недостатках, у непосильній важкій праці.
Я дуже любила і синьооку весну і красне літечко, але з нетерпінням чекала на довгі осінні і зимові вечори, коли холодний осінній дощ барабанить в шибки, або зимова віхола жбурляє колючим снігом у наші віконця. Матуся приходить з роботи, ми вечеряємо і залазимо на теплий черінь, де завжди сушилася кукурудза чи жито, накрите чистеньким рядном, там ми з матусею спали, підклавши подушки під голови. Вкривалися рядном, а взимку ще й ліжником з овечої шерсті, якого виткала мама. Було затишно і тепло біля матусі. Вона гасила каганець і я пірнала в дивосвіт стародавніх казок, які їй ще в дитинстві розповідав дідусь Андрій. Вона їх знала безліч. А ще у мами був чудовий голос і вона тихенько наспівувала українські пісні, коли я довго не могла заснути.
Вони були журливі, про гірку вдовину долю:
«Ой там за горою,
Де сонечко сяє –
Там моя голубка
З жалю завмирає...»
Я довго слухала той смуток, вилитий в піснях, та нарешті засинала; а крізь сон до мене долітав матусин ніжний голос:
«Ой там у лісочку
Рано-пораненьку
Кувала зозуля
Слізно, жалібненько...»
Мама дуже любила землю і наш город на леваді,що простягнувся аж до річки. Вона копала його восени, місячними ночами, бо вдень працювала на колгоспному полі. Більшу частину ниви засівала житом. Вішала через плече велику полотняну торбу, наповнену зерном, і по жмені, широко розмахуючи рукою, засівала ниву та заскороджувала граблями. Дякувала Богу, що зерно уже в святій землі і чекала дружніх сходів.
Пережили тяжку холодну зиму з сильними морозами та глибоким снігом. Ластівкою стукає весна в наші віконця. Сонечко зігріло землю. Парує чорна рілля і чекає на свою господиню.
Річка, після повені, ще не ввійшла в свої береги і на залитих водою луках, квітують, ніби жовтий розстелений килим, великі квіти з соковитими широкими стеблами, та круглим листям. У застояній воді весело перегукуються жаби – кумкають та регочуться. А матуся відрами носить воду і поливає посаджену капусту, перець, помідори. Вона пишається своїм городом влітку, коли все буяє та цвіте. Квітує картопля і квасоля білим суцвіттям, огірки та гарбузи – жовтим, мак – рожевим. Від гами кольорів рябіє в очах. А темно-зелене руно конопель п’янить і дурманить стійким терпким ароматом. Горді соняхи, в золотаво-жовтих коронах, покірно повертають свої голови до сонечка.
Та, певне, найважливішим, на матусинім городі, було жито. Воно густою високою стіною хвилювалося від вітру, як море. Мама милувалася ним, коли воно половіло і не могла дочекатись доки воно дозріє. І ось наступив час довгожданих жнив. Мама встає на світанку, клепає косу, набирає глечик крижаної води з криниці, будить мене і ми прямуємо на леваду, вузенькою стежечкою, по обидва бо-ки якої буяють високі росяні трави. Квітують жовтоокі ромашки, розові смолянки, конюшина, голубіють зозулині черевички, жовтіє пахуча кашка. Серебриста холодна роса купає наші босі ноги. Вже схопилося за річкою сонечко і все ожило: сюрчать біля стежечки коники, кує по той бік річки, в ліску, зозуля, кружляють, ніби в танку, над яскравим килимом квітів, барвисті метелики, перегукуються в селі дзвінкоголосі півні.


Аж ось і наша нива. На фоні чистого, погожого неба у восковому житі зоріють своїми голубими очима волошки, ніжні сокирки соромливо виглядають із-за золотого моря колосся. Мені, до сліз, жаль волошок та сокирок, бо мама покосить їх разом із житом. Я засмутилась, матуся мене втішає, що на нашому обніжку ще багато інших квітів для моїх букетів, які з ранньої весни квітують у нас на столі.
Мама пильно дивиться на ниву, ніби хоче запам’ятати її у всій красі, а потім тричі перехрестившись, починає косити, широко розмахуючи косою. Пройшовши першу доріжку – повертається назад. Золоті стебла покірно лягають на стерню. Мама вправно крутить перевесла і обв’язує ними снопи. Я слідом за нею збираю колосочки. Сонечко припікає все сильніше і стерня все болючіше коле босі ноги.
Уже майже вся вода випита з глечика. Матуся закінчує косити. Я допомагаю їй тягати важкі снопи, а вона складає посеред ниви їх в полукіпки всередину колоссям і вони так гарно вписуються до зеленої квітчастої левади, дзеркальної річки, та голубого неба.
Мама витирає з чола солоний піт і щасливо посміхається. Тепер нам не страшна сувора зима, у нас буде хліб!
Жито, до молотьби, ще повинне вистоятись у полукіпках неділь зо дві. Втомлені, повагом ідемо до хати. Мама з порожнім глечиком, косою та граблями, а я з великим букетом волошок, сокирок, та житніх колосочків.
Вечеряємо біля порога на спориші, який мама заслала рядном. Швидко впоралися з молодою картоплею та огірками. Милуємося зірками, що всіяли небо і круглим місяцем, який виглядає з-за верби. Слухаємо клекіт лелек, що ніби зраділи нашому поверненню з левади, сумне кування одинокої зозулі в ліску та дівочу пісню:


«...Циганочко, любесенька,
Ввольни мою волю...
Зчаруй того козаченька,
Що гуляв зі мною...»
Мене огортає дрімота, а в хату вже зайти немає змоги. Матуся бере мене на руки і напівсонну, несе в ліжко. Ми засинаємо, не засвічуючи каганця, бо завтра мамі в колгосп на важкі польові роботи.
Швидко промайнуло дві неділі. Жито вже вистоялось в полукіпках, пора й молотити. Ще звечора замітаємо з матусею тік і збризкуємо водою. Наступає день молотьби. Вдосвіта мама переносить снопи на тік. Вони важкі, налиті дорідним зерном. Вона обставляє тік кругом снопами, щоб зерно нікуди не розсипалось при молотьбі. Бере перший сніп і важкий удар ціпа опускається на золотаве колосся.
Гуп-гуп, гуп-гуп – цілий день виспівує ціп у невтомних маминих руках. Нестерпно пече сонце. Хоча б одна хмаринка! Та небо чисте і голубе, а мама радіє, бо в спекотну погоду краще вимолочується зерно. І ось уже сонечко по шляху котиться за річку. Складаємо обмолочені снопи та прибираємо зерно з току. Провіваємо його в вітряну погоду. Зсипаємо в мішки і матуся заносить їх в хижину для зберігання.
І ось мама набирає перше відро зерна нового врожаю, розстилає його на теплий черінь, щоб просохло, а увечері ідемо молоти на жорна. Дуже важко крутити дерев’яну ручку з круглим великим каменем, у отвір якого мама по жменьці сипле зерно, а борошно тоненькою цівочкою сиплеться у відро. Матуся не відчуває втоми, бо це борошно з нового врожаю. Зі сходом сонця схоплюється, щоб спекти хліб. Звично розпалює піч соломою та хмизом, вимішує тісто, виробляє паляниці, саджає на капустяне листя, відправляє дерев’яною лопатою в гарячу піч і заслоняє заслінкою.

Через деякий час по хаті розноситься духмяний запах гарячого житнього хліба, який матуся витягає з печі, примазує холодною водою і накриває чистим рушником. Я з нетерпінням чекаю, коли вона відломить мені хрумчастий окрайчик найсмачнішого в цілім світі хліба. Скільки живу і скільки буду жити, пам’ятатиму п’янкий аромат і незабутній смак житнього матусиного хліба. ....................................................................................................
Я щаслива, що моє дитинство пройшло в мальовничому селі, серед розкішної природи, де я відчувала кожну стеблину, кожну квіточку і малесеньку комаху, барвистого метелика і сіреньку пташину.
Там мої босі ноги боляче колола стерня і купали вранішні та вечірні холодні роси. Там буяли пишним квітом весняні садочки,а восени червонобокі стиглі яблука та медові груші гупали в траву, а багряне листя килимом застилало землю.
Там я вслухалася в нічний клекіт лелек і сумувала разом з ними, коли вони залишали рідне гніздо, відлітаючи в теплі краї.
Там проходила через моє серце і глибоко врізалася в дитячу душу українська пісня, що співала матуся і мої односельці:
«Журюся я над річкою
Біжить вода, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє і болить...»
Я раділа нашій калині, яка заквітчувалась повесні рясним квітом, а восени горіла темнокораловими гронами.
Раділа червоному намисту глоду та шипшини, що манили в лісок, на другий берег нашої мілководної річки.
Раділа темно-синім очам колючого терну і ожини. Я в полотняній торбинці приносила в оселю ті лісові дарунки, а мама розстеляла все на горищі і в зимові холоди частувала цілющим узваром та пиріжками з калиною.