Це свято я з дитинства пам’ятаю,
Йому повік не буде забуття.
Свяченою водою свого краю
І досі я наснажую життя.

Поволі згасає зимовий холодний вечір, а зоряна ніч огортає шовковими крильми стрункі тополі, могутні клени та сірі будинки. Повний місяць пильно дивиться у вікно, сон втікає від мене кудись далеко-далеко і тоді приходить у гості незабутнє дитинство, зігріте теплом і щирою любов’ю моєї матусі.
Виринає в пам’яті постать худенької блідої дівчини в поношеному пальтечку з кролячим коміром, перешитого хрещеною з татового піджака. Голова закутана теплим платком, ледве виглядає ніс, та блищать допитливі очі, на ногах – шиті валяночки в гумових «чунях».
Чомусь пригадалось свято Водохреща засніженої лютої зими 1948 року. Уже скінчились веселі шкільні канікули і Різдвяні свята добігали кінця. Хоч наша вчителька Настя Мусіївна і говорила, що Бога нема, щоб ми не колядували і не щедрували та даремно. Ми не могли пропустити такої нагоди. Незважаючи на сильні морози та багато снігу – носили вечерю, колядували і щедрували, а хлопці ще й посипали під старий Новий рік.
Перед святом Водохреща наш старенький батюшка Мефодій з довгою білою бородою у золотисто-жовтій рясі ходив по селу, не минаючи жодної оселі. В руках батюшка тримав Євангеліє. Коли заходив у хату, читав коротку молитву і червоним олівцем малював на стіні хреста. Селяни його пригощали чим могли. Він ні від чого не відмовлявся. Ввічливо брав і домашній хліб, і сало, і крашанки. Батюшка ходив не сам, а з дячихою,Григорівною, яка носила за ним величезного кошика з дарунками.
Я раділа, коли до нас завітав батюшка, бо він підносив великого золотого хреста і ми його цілували з бабусею та мамою. А ще мені подобалось робити хрестики з соломи і прикріплювати їх до замерзлих шибок, покритих снігом. У нашій напівтемній хатині при слабому світлі каганця, іскрилися і виблискували від морозу білі стіни, та це ніяк не псувало настрою, бо були Різдвяні свята, а зігрітись можна було і на печі на тепленькому черені.
А надворі лютує мороз. Обабіч шляху лежать високі кучугури білого, мов цукор снігу. Він переливається блискучими іскорками від сліпучого сонечка і скрипить під ногами, а мороз боляче щипає за носа та щоки.
Напередодні Водохреща на нашій річці біля мосту, молоді дужі чоловіки вирубували ополонку. В льоду робили престол і хрест і розмальовували небесною та рожевою фарбою.
Прийшла свята неділя. Рано вранці задзвонили дзвони біля церкви, урочисто та мелодійно і в морозному повітрі їх було чути на все село. Вони ніби перемовлялись і співали і плакали, і бентежили душі селян від малого до старого. Той урочистий дзвін сповіщав: «Прийшло світле свято Водохреща». Моя бабуся Харитина говорила, що Бог в цю ніч освятив моря, озера, річки, криниці. А ми з мамою збираємося набрати свяченої води з нашої річки, яку освятить батюшка Мефодій. На свято збирається і моя тітка Марина, висока на зріст, кругловида, червонощока з чорними бровами, великими карими очима, рожевими вустами.
Вона заплітає дрібушками свою довгу русяву косу, та чомусь не вплітає рожеву стрічку, а замотує її у вузол. А мені хочеться, щоб і в моєї тьоті висіла коса з рожевою стрічкою, як у її подруги Палажки.
Я поділилася своїм бажанням і запитала:

– Тітко Марино, а чому у вас не висить коса до пояса, а ви її складаєте. На що вона відповіла:
– Уже пізно, Надійко, ходити мені з рожевою стрічною в косі.
– Та чому ж ви не заплели її раненько? – не вгавала я.
Всі якось болісно посміхнулися. Тітці Марині було вже до тридцяти літ, а в такому віці не годилось ходити з заплетеною косою в стрічках. Я тоді не розуміла, що її наречений загинув на війні і вона з тих пір не заплітала в свою розкішну косу стрічки. Тітка Марина одягає вишива-нку, нову бежеву спідницю, та темно-синю ватянку з широкими фалдами донизу, оздоблену великими квітами з чорного оксамиту. На шию – червоне намисто з срібним хрестиком, на голову – чорний кашеміровий платок у рожевих трояндах та маках. Взуває хромові чоботи, які береже для великих свят. Їх пошив мій тато ще перед війною. Він був відомим на все село чоботарем.
Тітчиній подрузі Палажці двадцять два роки. Вона повновида, середнього росту з сірими очима, світлими бровами і світло-русою косою, одягнена так як і моя тітка. Тоді молоді жінки та дівчата вдягалися в український національний одяг. Весело перемовляючись дівчата поспішають на свято.
Ми з мамою швиденько одягаємось і також поспіша-ємо по слизькому шляху до річки. Мама веде мене за руку, а в другій тримає чималого полив’яного глечика для свяченої води. Аж ось і річка. Там вже зібралось чимало селян. Підходимо до гурту. У людей по-святковому усміхнені обличчя. Вони вітають один одного. Батюшка Мефодій стоїть за престолом з півчою і править утреню. А біля цер-кви урочисто і мелодійно виспівують дзвони і в селян доб-ром і щастям світяться очі.
Батюшка, віничком з пахучих васильків, освячує воду в ополонці. Всі кидаються, щоб набрати свяченої води. Па-рубки ведуть своїх наречених до ополонки і вмивають їх, розчервонілих від морозу, крижаною водою, щоб вони були здорові та вродливі.
Матуся набирає води в глечик і тут хтось став кричати, що лід тріщить і прогинається. Люди всі кинулись до берега. Ми з мамою з берега дивимося, як молоді чоловіки випускають з рук голубів, а як вони піднялись високо в небо – стріляють три рази в повітря. Ось і провели в далеку путь Різдвяні свята. Хоча був лютий мороз – нікому не хотілося розходитися по домівках. Парубки з дівчатами ходили в проходку, жартували, сміялись. Дітвора обсипалася снігом бігала і веселилась. Селяни запрошували один одного до себе на гостину.
А ми з матусею попрямували до нашої оселі, що виднілася з шляху, засипана снігом. Скрипіла від морозу, вся в білому убранні, наша стара верба біля хати. На ній примостились дві голодні ворони, а інші під снігом шукали собі поживу. Ми з мамою замерзли і, переступивши поріг, зразу ж відчули тепло і затишок. Наша хатка, немов наречена, заквітчана вишиваними рушниками. Долівка застелена золотувато-жовтою соломою. На столі в глечику синіє охапок сухих волошок та материнки. На покутті – пучок житнього колосся. Біля мисника, на великому гвіздку, висять пучки м’яти, конюшини, чебрецю, липи та любистку. Вони нашу хатину наповнюють п’янким ароматом літа, а трави зібрані на клечанні свята мають цілющі властивості.
Мама всю зиму заварює духмяний чай, ще добавляє в нього ягоди калини. Матуся ставить глечик з свяченою водою на покуття під ікони Спасителя та Матері Божої. Там він і стоїть до приходу нового Водохреща. Свячена вода служить від всякої хвороби: чи заболить голова, чи живіт, чи в кого жар – в помочі вода. Всі вірили в її цілющі властивості. Ось яке воно велике, світле свято Водохреща. Всі його люблять та шанують і понині.



Водохреща – це свят велике диво,
Із сивої ведеться давнини.
Знов, наче всіх людей омолодило,
І скоротило відстань до весни.
Хоч літа летять, мов осінній листок, зірваний вітром, а я зберігаю, як скарб в своїй пам’яті, незабутнє свято Во-дохреща – свято мого далекого дитинства.