Здається, що з віком, коротшають дні, а ночі стають довшими. І тоді, безсонної темної ночі, в мою затишну оселю, приходять спогади.
Старенька, з білими стінами та маленькими шибочками, наша хатина, з ластівками під стріхою та білоперими лелеками у сусіда на спиляній верхівці берестка. Сірим сувоєм полотна стелеться від воріт вузенька стежечка. Її топтали мої босі ноги з ранньої весни до пізньої осені. На причілку буяють кущі бузку і теплими травневими вечо-рами п’янять ніжним ароматом. Одна-однісінька вишня, що причаїлась біля обніжку та кожну весну білопінно квітує і приваблює хрущів, а влітку великі стиглі ягоди, умиті ранковою росою, ваблять до себе. Біля самих воріт розкішний кущ калини, що тато посадив перед війною. Він радує не тільки нас і сусідів весною – рясним цвітінням, а восени – соковитими рубіновими гронами. Біля хати квітник буяє рожевими та плисовими мальвами, яскравими жоржинами, різнобарв’ям красолі, гвоздик, чорнобривців, любистку та м’яти. А увечері зорить світло-бузковими зірочками пахуча матіола. І не можна надивитись на чарівне різнобарв’я літньої палітри, надихатися цілющого повітря та наслухатись трелів соловейка, що всю ніч витьохкує у нас на калині.
Мені шість років. Я дуже люблю свято Івана Купала і з нетерпінням чекаю на нього. Увечері, як прийде з пасовища череда, матуся плете мені віночок з рожевих мальв, зеленої пахучої м’яти, та кучерявого синьоокого барвінку. Одягає полотняну вишиванку, яку вишила взимку, разочок доброго червоного намиста. Заплітає у косу рожеву стрічку і я з подругами Любою та Галею біжу на вулицю, перескакувати через кропиву, яку ми «посадили» в нагорнуту купу піску.
Стільки було веселощів у той святковий вечір! Хоча наші босі ноги були обжалені кропивою – ми були щасливі і не хотіли розходитись по домівках, хоча була вже пізня година. Я довго не могла заснути через жалібну пісню, що долинала з вулиці. Співали молоді дівчата, які поверталися від річки, де щойно пустили свої віночки на тиху голубінь води. Була така прикмета: якщо віночок допливе до берега – то дівчину жде вірне, щасливе кохання, а як потоне – то неминуча розлука з милим.
«...Ой, на Івана, ой, на Купала,
Красна дівчина долю шукала...»
Тужливо виводили злагоджені молоді голоси і я пірнала у солодкі хвилі спокійного, який буває тільки в дитинстві, сну.
Друге свято, яке дуже шанують селяни і я теж люблю – клечана неділя. Наша затишна оселя по-святковому прибрана. Стіл та скриня застелені білими скатертинами. Долівка помазана жовтою глиною. Чистим склом виблискує проти сонця мисник з посудом. Посміхаються ікони в вишитих рушниках. Ніби посвітлішали старі пожовтілі фотографії в рамочках. Вся невеличка оселя нагадує різнокольоровий пахучий квітник. Зі стін звисають суцвіття красолі, за іконами клечення з осики, клена та липи. На столі зоріє букет з синьооких волошок, білосніжних ромашок та житніх колосочків. На вікнах зеленіє пижма, любисток, холодна м’ята та чебрець. Долівка затрушена пахучою лепехою. Рай та й годі! Спокій та затишок панує у нашій чепурненькій хатині.
Зібравшись на вигоні, після важких трудових буднів, мої односельці святкують Клечану неділю. До пізньої ночі лунає невмируща українська народна пісня:

«...Йшли корови із діброви,
А овечки з поля,
Заплакала дівчинонька
З козаченьком стоя...»
Я, щаслива, засинаю під чарівні мелодії, що доносяться з вигону і не стихають до пізньої ночі.
Швидко промайнула зеленокоса весна, красне літечко і щедра осінь. Ми, діти, провели у вирій гомінливих лелек, галасливих ластівок та сивочолих журавлів. Опало жовто-багряне листя на кленах. Вся природа насторожено чекала на холодну зиму. У нашій низенькій хатині стало мало світла, бо матуся позакладала вікна сухою лепехою, залишивши верхні шибки. Мені сумно в напівтемній хатині і чомусь завжди хочеться їсти, а матуся постійно на роботі. Вдома бабуся Харитина та тітка Марина. Вони вдвох сідають до столу, а мене не запрошують, бо як прийшла похоронка, що тато загинув на фронті, бабуся сказала мамі, щоб вона окремо харчувалася. Навпроти столу на стіні, де висів зіпсований старовинний годинник, було вмазане невеличке дзеркало. Коли тітка з бабусею сідали обідати, я залазила на лаву і дивилася в дзеркало, допоки закінчувалась трапеза.
Одного разу тітка Марина мене запитала: - Надійко, чому, коли ми їмо, ти весь час заглядаєш у дзеркало?
- Тьотю Марино, я просто дивлюся, як ви п’єте молоко, - ледве чутно відповідала я. Вона чомусь дуже почервоніла і більше нічого не сказала. А мені, шестирічній дитині, дуже хотілося хоча б покуштувати теплого козячого молочка, але і тітці, і бабусі було байдуже. Я миттю стрибнула з лави та гірко заплакала, міцно пригорнувши до себе, пошиту мамою, ляльку.
Влітку, коли наша єдина вишенька манила до себе стиглими соковитими вишнями – я тільки наближалася, а бабуся кричала: - Надійко, не рви ягід, то Маринина


вишня! І я, ковтаючи сльози, слухняно відходила від чарівного деревця.
Отак ми і жили, доки тітка Марина, у свої тридцять п’ять літ, вийшла заміж у сусіднє село. Мені тоді було вже тринадцять років. Бабуся залишилася жити з нами. В ті ро-ки ми одержували з нею пенсію за тата, загиблого на війні, п’ятдесят шість карбованців, а половину бабуся забирала на свої потреби.
Швидко спливають літа, мов весняна повінь. Коли мені ішов шістнадцятий рік, бабусю розбив параліч. Вона зрозуміла, що виростивши трьох доньок, будучи нерухомою, їм не потрібна, і стала віддавати ту частину пенсії, яку весь час забирала, в наш скудний бюджет. За нею доглядала матуся більше дванадцяти років, забувши та пробачивши всі давні неприязні свекрухи, а я, як могла, в усьому їй допомагала.
Ось так і скінчилось знедолене та дороге мені дитинство, в якому були і повсякденні маленькі дитячі радощі, забувалися і болі, і страждання. Та воно не підвладне часу і часто заглядає в моє серце, як незгасимий світлий сонячний промінчик, хвилює і радує його, і житиме в душі вічно:
Дитинство моє –
Долі чиста криниця,
Сумління моє
І снаги джерело.
Пірнаю в глибінь,
Щоб удосталь напиться –
Цілющого трунку,
Що зветься добро.

16.08.2011 р.