Ніч. Темрява. Волога дорога відбиває місячну доріжку ліхтарів і фар твоєї машини. Дощ стукає в шиби, прагне увійти в тебе, але вікна надійно захищають механічні двірники.
Здається не залишилося більше нічого окрім тебе і цієї порожньої мокрої дороги, прірви за стіною дощу. Цієї миті місячна доріжка твоїх фар здається єдиним захистом від позачасся первинного хаосу. Тут немає ні неба, ні землі і втрачається спогад навіть про те, куди і навіщо несе тебе цей морок.
В таку ніч мета подорожі руйнує містичний момент, що залишив поза тобою буденні турботи. Наче зазирнув одним оком у вічність, залишився наодинці з тим собою, на якого ніколи не вистачало часу. Може це і є щось справжнє? Може це щирі відчуття і помисли? Не хочеться думати про те, яким прокинешся завтра.
Та ось твоя домівка за вікном нагадує, що подорож закінчилась і час вийти в реальність, в невпинну круговерть часу і простору.
Коротка вічність загубилася, але тепер прірва буде кликати тебе...