Ніби сірий сувій полотна,стелеться асфальтована дорога від славного Миргорода до села Хомутець. Обабіч неї, як і в довоєнні роки, вітер колише дорідне колосся золотавої пшениці.
Раніше із цих жовтовоскових хвиль вдивлялися в небо голубими очима волошки, сокирки та плівся в пшеничних стеблах горошок.
А після війни десь взялися пурпурові, як краплинки крові, ніжні маки. Вони квітували все літо, доки починалися жнива. Старожили говорять, що маки з’явились у полі неспроста. Вони виросли там, де в роки війни пролив свою невинну кров, сільський комсомолець Володя Носань.
Розцвітало літо 1941 року. Володя закінчував десятий клас. Успішно здав останній екзамен. І ось наступив довгоочікуваний випускний. Непомітно на землю спускаються сутінки. Пахнуть медом липи, що квітнуть біля школи і п’янять молоде серце Володі. Йому нещодавно виповнилося вісімнадцять. Високий, стрункий, з чорними бровами, голубими, як волошки очима, густою шевелюрою, кольору стиглої пшениці – він подобався дівчатам. Але вони Володю не цікавили. Він старанно вчився і мріяв стати агрономом, щоб виводити нові сорти пшениці. А двадцять друге червня назавжди перекрило завітну мрію. Почалася Велика Вітчизняна війна...
Мама Володі – Наталя Семенівна - тендітна інтелігентна жінка, середня на зріст з сіро-зеленими очима, чорними бровами, світло-русою косою, обвитою кругом голови і блідим обличчям – була хворобливою, бо часто турбувала біль у серці. Мама помітно хвилювалась, дивлячись на Володю, який майже перестав посміхатись. Вона запитувала, чи він часом не захворів, а Володя відповідав, що здоровий, та болить душа. Із веселого і життєрадісного юнака, жартівника по натурі, він перетворився на мовчазного і безрадісного. Він не міг собі уявити, як може учорашній добрий сусід стати німецьким запроданцем. А таких у селі знайшлося чимало, щоб вірно служити німцям. Закляті поліцаї відправляли в Німеччину молоденьких сільських дівчат на каторжні роботи. Вивозили єврейські сім’ї за село у яр і там безжалісно розстрілювали, знявши з убитих дорогоцінності та відібравши майно. Володю це хвилювало і не давало спочинку юній душі.
Його батько – Григорій Степанович - високий кремезний чоловік, з голубими невеселими очима, низько опущеними чорними бровами, темно-русим хвилястим волоссям і міцно стуленими вустами – рідко посміхався. Він був вольовою людиною і до війни працював у партійних органах. З перших днів війни подався партизанити у обухівський ліс, де організував чималий партизанський загін і став його командиром.
Німці, як вогню, боялися лісових насаджень, бо сміливі партизани робили їм часто «сюрпризи» - то підірвуть ешелон з німцями, то міст, по якому переправляли вояків, або покарають передового поліцая, а то і старосту.
Володя теж збирався в ліс до батька та пожалів хвору матусю, бо в неї стало частіше боліти серце і вона слізно благала його не кидати її одну.
Часто, безсонними ночами, Наталка згадувала випускний вечір їхнього сина, того незабутнього двадцять другого червня.
Гримить духовий оркестр. Молоді усміхнені обличчя Володі і його однокласників. Вони щасливі, діляться своїми таємничими мріями.
А вона, Наталя, з коханим чоловіком Григорієм, кружляють у вальсі , радісні без міри, і не знають, що то останній вальс у їхньому житті, останній щасливий родинний вечір, бо страшне слово – ВІЙНА –перекреслить їхнє майбутнє...
Тим часом, Володя не міг спокійно спостерігати за безчинствами, що чинять німецькі холуї з його односельцями. Він хотів чимось допомогти зневіреним людям. Володя змайстрував радіоприймач, щоб слухати новини з центру про події на фронті.
Кожного пізнього вечора він уважно слухав повідомлення Радянського інформбюро, а на ранок село біліло листівками. Автор призивав селян не боятися німецьких прислужників, та їх хазяїв і чинити їм опір.
Це занепокоїло старосту і поліцаїв. Вони вважали, що в селі діє чимала підпільна група, яка кожну ніч засипає село листівками. Їм, навіть не спадало на думку, що це був вісімнадцятирічний юнак, вчорашній школяр, який один, в своїх листівках, ніс правду людям.
Отак Володя Носань тримав у напруженні поліцаїв до грудня місяця, доки за винагороду, його видав рідний дядько.
Пізно вночі юнака забрали, спутавши мотузкою руки, і повели до сільської ради, де тепер хазяйнував староста із зрадниками народу.
Голосно ридаючи, Наталя Семенівна благала вернути її хлопчика, але її сльози були марними.
Грубо відштовхнувши матір, один з поліцаїв вдарив її важким кулаком і вона, мов підкошена, впала на підлогу. Оговталась на світанку і побігла до сільської ради.
Там уже в санях сиділо два здорових чолов’яги, поліцаї, а Володю напівроздягненого, без шапки, прив’язали до саней.
Коні швидко рушили з місця і потягли прив’язаного юнака, а слідом за ними побігла безпомічна мати.
Тільки виїхали з села – білим килимом розіслалось знайоме засніжене поле, а далі лісосмуга з осик та кленів у білих святкових киреях, але тії краси ніхто не помічав. Дошкуляв двадцятиградусний мороз, і слизька дорога, по якій гнали, як худобу, юнака і беззахисну матір.
Проїхавши з версту, коні стишили біг, а мотузка, якою був прив’язаний Володя до саней, перетерлась і в нього блиснула в голові думка – тікати...
Він миттю кинувся в бік, але обабіч дороги заважав глибокий сніг. Поліцаї швидко отямились і відкрили стрільбу. Клята куля боляче вп’ялась у ногу і Володя впав на засніжене сріблясто-біле поле, де літом шуміла золота пшениця.
Дужі поліцаї схватили його за руки і потягли до саней, залишаючи позаду кривавий слід.
Червона кров юнака палахкотіла на снігу, немов ніжні пелюстки польового маку. Володю кинули на сани. Стікаючи кров’ю, втішав згорьовану матусю, щоб вона не хвилювалась, що все буде гаразд.
Ніхто не знає, де в хворої знесиленої жінки взялися сили подолати дванадцятикілометровий шлях до Миргорода...
А в матері уже не було голосу, щоб кричати, і сліз, щоб плакати. Вона мовчки падала, вставала, а підвівшись, немов на крилах летіла слідом за сином.
Отак по обіді добрались до німецької комендатури, яка знаходилась у приміщенні школи.
Під комендатурою стояв натовп напівроздягнених чоловіків. То були партизани з обухівського лісу. Підлий зрадник видав їх місце знаходження і їх привезли на розправу. Володя Носань потрапив до їхнього гурту.
А відчайдушна мати припадала, мов чайка, до свого пораненого синочка, та її грубо відштовхнув важкий німецький чобіт. Вона, втративши свідомість, впала на сніг...
Партизанів, а з ними і Володю, жорстоко катували, але пощади ніхто не просив.
Розлючені поліцаї всіх сміливців та їхнього командира, на прізвище Ковтун, і Володю Носаня роздягли і босими залишили на всю ніч на двадцятиградусному морозі, обливши крижаною водою.
На світанку, коли мати прийшла до пам’яті, побачила жахливу картину – льодовий пам’ятник з групи партизанів і її сина...
Більше Наталя Семенівна не пам’ятає нічого...вона не бачила коли і де поховали її дитину...
З пів року не могла прийти до тями. Далекі родичі та добрі сусіди, ризикуючи своїм життям, доглядали нещасну жінку.
Коли вона мимохідь подивилася в дзеркало – себе не впізнала. На неї дивилась змарніла сива жінка, а їй на той час було лише тридцять вісім років...
Та Наталка ще не знала всієї правди. Їі коханий чоловік Григорій, у ту злощасну ніч, був заморожений з іншими партизанами і своїм синочком Володею.
Закінчилась війна...
Тіла замучених героїв поховали в центрі села, у братській могилі. Школярі посадили парк.
Білокорі берізки по весні розпускають довгі зелені коси. Літом квітують липи і вітер по всьому селу розносить розносить ті духмяні пахощі.
Восени дужі клени вкривають могилу різнокольоровим кленовим листям. А горобина, що росте по обидва боки обеліску, ронить на білосніжне зимове покривало своє полум’яно-червоне, як кров полеглих героїв, намисто.
Хоч давно відгриміла війна – Наталя Семенівна не знімала з себе чорного одягу, бо в одну ніч вона втратила все: і рідного синочка і коханого чоловіка.
Тіла сорокарічного батька і вісімнадцятирічного сина – покояться в братській могилі. Влітку, коли на пшеничному полі пломеніють маки – хтось часто приносить їх до обеліску...
Померла Наталя Семенівна в шестидесяті роки. Більше двадцяти літ билося самотнє, хворе, згорьоване серце матері і дружини. З тих пір більше не з’являлися на могилі червоні маки...
Зате щоліта, обабіч дороги, що прослалася, ніби сірий сувій полотна до славного Миргороду, пломеніє ніжний маків цвіт у золотавому морі пшениці.
Прохожі милуються тим пурпуровим тендітним дивом. А старожили розповідають молодим про ті незабутні події. Внаслідок яких і з’явились на полі червоні маки. І це вже стало легендою...
А біля обеліску завжди, в будь-яку пору року, пломеніють живі квіти, що їх приносять вдячні нащадки.
Школярі піклуються і оберігають священну могилу.
У День Перемоги, 9 Травня, жителі села, від старого до малого збираються біля обеліску, щоб вшанувати Вічну Память Героям, що віддали своє життя за рідну Землю.
Грудень, 2010 р.- н