У хустині, білій вишиванці,
Босоніж долаєш битий шлях.
Сяють роси веселкові вранці
І печать блаженства на вустах.

Поспішаєш на колгоспне поле,
Заробляти скудні трудодні.
Там твоя десь заблудила доля
І летять удаль за днями дні.

Пізно повертаєшся додому,
Як зірки зоріють в небесах,
Приховавши біль душі і втому
І сльозу тремтливу на очах.

Радує герань на підвіконні,
Біла вишня в шибку загляда,
Кущ калини мліє на осонні
І матуся гарна й молода.

Все, як і раніше, у хатині:
На стіні портрети в рушниках,
На столі біленька скатертина,
Виткане рядно на подушках.

Ось і все багатство у оселі…
Ніч тихенько стукає в вікно,
Копоть каганця сягає стелі,
Ненька тче на весну полотно.

Будуть рушники і вишиванки,
Сонечко відбілить, та вода…
Мама устає ще спозаранку,
Татуся із шляху вигляда.

Кіньми збігли весни, а і досі
Все чекає вірно із війни
Засріблила павутина коси…
Виросли до неба ясени…

В похоронку, прислану, не вірить,
Знає – вернеться живим з доріг
Тихо, як колись, відчинить двері,
Переступить рідний свій поріг

І обійме донечку маленьку
І стареньку матір і її,
А роки летять у вир швиденько –
Чорний ворон кряче на ріллі.

Ждала все життя… Та й не діждалась,
Стала зовсім біла голова,
Стан зігнула невблаганна старість
І померкло сонечко, трава.

Білий світ застало пеленою
Від тих сліз, що з горя пролила.
Все здоров’я збігло за водою,
До землі пригнулись два крила…

Та свою не проклинала долю,
Посмішка теплилась на вустах,
До останку згадувала поле
І волошки у густих житах.

І бузок пахучий біля хати,
Що лишили, ніби сироту,
І минуле, наче світле свято,
І в молитву вірила святу.

Вчила внуків, правнуків молитись,
До людей поваги, співчуття…
Хочу тобі, рідна поклонитись
За твій подвиг і важке життя.
06.02.2013