- Ти жорстока! – так мені, п’ятирічній, сказала мама. Зараз вона старенька і не пам’ятає цих слів. І тоді вона навряд чи їх усвідомлювала. Бо плакала. І казала, що я також маю плакати. Тато теж плакав. У нашій маленькій сільській хатинці щільною стіною стояв натовп близьких і далеких сусідів, і всі утирали сльози.
    - Над курчам плакала, а брата не жалієш…- дорікнула, схлипуючи, мама. І відпустила мене на підлогу. Зараз, у цій кімнаті, ми з братом не плакали удвох. Він – тому що лежав на столі у маленькій труні, а я… я просто знала, чому плачуть дорослі. Від сорому. Бо це вони винні. Діти не повинні помирати, це справа старих. І я була зла. Бо які вони, в біса, дорослі, якщо не змогли прослідкувати, щоб усе було, як слід. Я пам’ятаю, як горіло моє обличчя від сорому за дорослих, котрі зробили таку велику шкоду.
    Коли помирало курча, я просила маму віднести його до лікарні. Але мама відповіла, що лікарні для курчат не існує. І я плакала від власного безсилля. Мені не дозволяли гратись з братом. Він був ще надто маленький. Вперше мені дали його до рук, коли тато побіг шукати машину, аби їхати в місто до лікарні, а мама терміново збирала якісь речі. Брат був замотаний у ватяну ковдру і весь час кричав, бо йому було боляче. А у мене затерпли руки і я хотіла плакати від страху впустити його. А ще тому, що відбувалось щось, чого не мало бути. Але я вірила, що треба перетерпіти, і все владнається. Але не владналось …
    Уже в більш старшому віці я дізналась, що брат помер від запалення легень, тому що єдина у селі фельдшерка запевнила батьків, що температура у малого, бо зуби ріжуться. А потім його просто не встигли довезти до міста…
    З того часу минуло багато років. У селах з’явились лікарні… але нещодавно вони раптово спустіли, у багатьох випадках перетворившись на руїну. І літні селяни, гірко зітхаючи, згадують часи, коли будували їх власними руками. А я, коли бачу у якомусь селі пусті очниці закритої лікарні, згадую свого брата. А ще, коли я чую про горе, яке спіткало якогось високого чиновника, жалі анітрохи не турбують моє серце. Бо я назавжди залишилась жорстокою. Бо то вони відповідальні за зачинені лікарні та інші негаразди, з-за котрих дорослі люди виглядають безпорадними у очах своїх маленьких дітей.
    Кажуть, Іуда, перед тим, як зрадити Ісуса, мав з ним таємну розмову. Хто зна, чи не за проханням Христа він узяв на себе ганебний хрест зрадника… Але він точно сповна усвідомлював міру ганебності своєї ролі. І я не розумію, як можна пишатися своїми посадами і особистими досягненнями, виконуючи при цьому руйнівні і зрадницькі по відношенню до людей накази сучасного « сінедріона» та каіафів.…