Мальовниче село Хомутець розташоване на березі мілководної річки Хорол. Вона вузенькою голубою стрічкою в’юниться кругом села, що потопає в густих старих садках і ховає білі хати, клуні та комори. Всі оселі під солом’яними стріхами огороджені тинами, плетеними із лози, перелазами з ворітьми.
Обабіч дороги густою зеленою стіною стоять розкішні верби, які спекотної днини дарують людям прохолоду, а у вітряну осінню негоду – затишок.
У цьому надзвичайно красивому селі я народилась, тут пройшло моє щасливе дитинство, неспокійна молодість і спіткала гірка вдовина доля.
Мій батько – Олексій Андрійович Кисіль, мати – Оришка Степанівна, були заможними селянами: мали корову, конячку та дрібне господарство. Батько середньої статури чоловік з чорними очима і чорними вусами. Він дуже рідко посміхався.
Матуся – вродлива, весела, струнка, з довгою косою, закрученою у вузол. Завжди охайно вдягнена: у вишитій сорочці, чистенькій спідниці, білій хустині з разочком доброго намиста на шиї та з піснею на вустах.
Зранку мама вправно орудували рогачами біля печі, удосвіта розпалювали вогонь і варили сніданок та обід. Смачно пахло борщем, пшоняною кашею, печеними пиріжками. А страва від вогню сичала, ніби сердилась на господиню, яка тихенько наспівувала:
«В кінці греблі шумлять верби,
що я посадила.
Нема того козаченька,
що вірно любила…»
Спокійно ллється матусина пісня під монотонне палахкотіння соломи в печі. Мама, яку б роботу не робила – завжди щось наспівувала.
Снідали всією родиною за великим столом. У полив’яній мисці парувала страва і всі їли дерев’яними ложками.
Поснідавши, дякували Богу за сніданок і кожен займався своєю справою по господарству.
Змалку нас із старшою сестрою Палажкою привчали до праці. Тількино повесніє – за річкою пасемо гусей. Як там гарно! У голубе дзеркало води заглядають густі кучеряві кущі ліщини, а береги позаростали пахучою м’ятою та лепехою.
Через річку простелився вузенький місток на другий берег, а там розкинулись зелені луки, де паслися корови заможних господарів, а в річці хлюпалися гуси і качки.
Часто на луки, ранньою весною, приїжджали кочові цигани і до пізньої осені жили в своїх шатрах. Старі посивілі циганки з великими золотими сережками у вухах, у широких кольорових спідницях, босоніж, ходили ворожить у ближні села. Малі циганчата, напівроздягнені, бігли слідом і дивились, що можна було вкрасти у селян.
Пізно ввечері чоловіки розпалювали багаття. Варилася вечеря. Смачно пахло кулешем. Що було добуте жінками за день – все споживалося. Повечерявши, молоді хлопці та дівчата розважалися. Старий поважний циган грав на скрипці, а молодий високим тенором починав:
«Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные.
Как люблю я вас, как боюсь я вас,
Знать увидел вас я не в добрый час…»

Романс підхвачувала вся циганська ватага. А закінчувалося все запальним циганським танцем. Поблискуючи чорними очима та білозубою посмішкою – молоді дівчата майстерно і невимушено танцювали.
Стрункі, з довгим, чорним розпущеним волоссям, у яскравому одязі, на фоні вечірнього багаття, вони здавалися чарівними феями з казки.
Пізньої осінньої пори циганський табір залишав село и виїжджав у далеку, відому тільки їм, дорогу. Ми, діти, проводжали їх за село і нам було сумно без циганських розваг і не затишно без їхнього вечірнього багаття.
Коли мені виповнилось сім років – я пішла до школи і дуже пишалася тим, що ходжу у перший клас. Але, на жаль, не довелося його закінчити, бо тяжко захворіла і тато більше не пустили мене до школи, але я навчилася писати, читати і рахувати.
Наступали осінні холоди. Небо заволокло сірими хмарами. Пожовкла лепеха і м’ята біля річки. Осипалося останнє листя сріблясте – з осик, різнокольорове – з кленів, а вітер безжально розносив його по луках. Під опалим листям ліщини ми з дідусем Андрієм збирали опеньки і клали йому в кошик, а увечері матуся варила смачну юшку.
Довгими зимовими вечорами, коли надворі завиває хурделиця і сердито жбурляє у вікна снігом, мама тчуть полотно. Дерев’яний маленький човник швидко бігає в їх руках між натягнутими сировими нитками, а матуся пристукують їх лядою верстата. Простиляється чарівна доріжка полотна і тихенько лине мамина пісня.
«Якби ти місяць, та був ясненький,
То ти б щовечора світив.
Якби ж ти вірним був, мій миленький,
То до другої б не ходив…»
Сумно звучить мелодія давньої жалібної пісні. А дідусь Андрій розповідають нам з Палажкою старовинні історії та казки. І ми засинаємо під монотонний голос дідуся на теплому черені і бачимо в снах героїв дідусевих оповідей.
Насипало багато снігу. Вдарили сильні морози, замерзає вузенька річечка і ми веселою юрбою катаємось із гірки на дерев’яних санчатах, які змайстрував дідусь Андрій.
Взимку теж у нас із сестрою була робота. Мама навчали вишивати хрестиком. Ми швидко опанували ту нехитру науку і невдовзі вишивали сорочки татові та дідусеві.
Вони були із вибіленого тоненького полотна, що наткали мама.
Наближалося Різдво. Снігу насипало майже до стріхи. Тато з дідусем прокидали стежинки до комори, клуні та до дороги. Обабіч стежечки стояла висока біла снігова стіна. Перед Різдвом тато кололи кабана. Матуся цілий день порались біля печі: начиняли та пекли ковбаси, перетоплювали здір на смалець і заливали в горшки. Сало та м'ясо солили і складали окремо у два великих ящики. Все виносили в комірчину, де не було вікон. Нам до літа вистачало скоромного, бо у великий піст його не споживали. А з яким нетерпінням чекали Різдва – наше найулюбленіше свято. Ми з дідусем носили вечерю до хрещених батьків, колядували, щедрували і раділи подарованим гостинцям.
Хоч яка довга і сувора була зима весна її перемогла. Почорнів сніг, із стріх капає вода, розтанув рихлий лід. Річка вийшла з берегів.
Першими провісниками весни були галасливі півні. Вони злітали на тин і весело перегукувались. З усіх куточків села було чути їх голосний спів. Вони прославляли прихід довгоочікуваної весни. Для нас, дітей, це весела пора. Після довгої холодної зими, вибігаємо на вигін і зустрічаємо весну хороводами.
«Весна» - одна з дівчаток, стоїть у колі, а всі інші, взявшись за руки, ходимо кругом неї і співаємо:
«– Весняночко-паняночко,
Де ти зимувала?
– У садочку, на пеньочку
Пряла на сорочку…»
Кожній з дівчаток хотілося бути «Весною». О, веселе, безтурботне незабутнє дитинство!
Пригріває весняне сонце. Швидко підсихають стежки. Молоді бруньки ліщини скоро перетворяться в золотаві сережки. Високі старі верби, що ростуть біля греблі, вже одягли пухнасті сережки і понад річкою лине їх тонкий ніжний аромат. Верби виросли з кілочків, які позабивав наш дідусь Андрій, будучи хлопчиком.
У вербну суботу ми з дідусем та з сестричкою ідемо причащатися до церкви і святити вербу. Ще в чистий четвер матуся починають пекти паски. Одягнувши святковий одяг, замішують тісто, виробляють паски і саджають форми у гарячу піч. Ось вже й розносяться по хаті духмяні пахощі кориці та гвоздики.
Мама витягають з печі високі рум’яні паски. Вони вишикувались на білосніжному рушнику на столі, жаль, що їх не можна покуштувати до освячення.
Ми з Палажкою красимо крашанки у рожевий колір і складаємо у глибоку глиняну миску. Ось вони вже красуються поряд з духмяними пасками.
У суботу вечором мама лаштують кошик: ставлять паски, кладуть сало, ковбаси, крашанки і накривають вишитим рушником та йдуть з татом до церкви «на всюночну», щоб освятити все, що приготували.
Повертаються вдосвіта, будять нас і ми всі сідаємо за святковий стіл розговівлятись. Прийшов святий Великдень. У нашій оселі мир і благодать. Швидко майнули свята. Починаються польові роботи. Весна повністю вступила в свої права. Небо синє-синє. На причілку хати квітує бузок і тихенько стукає у вікно. Зазеленіли луки за річкою. Весело співають пташки. Щоночі витьохкує соловейко. Рай та й годі. Селяни радо пораються на своїх городах.
Тато запрягають коней і ми ідемо за село, на своє поле садити городину. Парує і п’янко пахне свята земля. Тепло і радісно на душі, бо ми обробляємо своє поле.
Все сильніше пригріває сонечко. Весна непомітно переходить у літо. В нашім садку дозрівають вишні, абрикоси і мама сушать їх на зиму. А поки що – гаряче сонячне літо.
У суботу, по заході сонця, чоловіки, упоравшись біля худоби, виходять на вигін, щоб обговорити, як зібрати урожай хліба, пограти в карти.
Жінки, у вишитих полотняних сорочках, з дукачами, чи добрим намистом на шиї, у святкових спідницях, збираються на колодах. Жваво обговорюються сільські новини за тиждень, а головне – всіх об’єднує пісня:
«Ой, коли б я була знала,
Не йшла заміж, та гуляла.
У рідного батька, у рідної неньки,
Як маківка процвітала…»
Сумно і злагоджено бринять їхні голоси про жіночу долю та лиху свекруху.
Наступили золоті жнива. На небі ні хмаринки. Вітерець і не дихне. Їдемо збирати урожай на пшеничне поле. Тато вправно косять, а матуся ледве встигають крутити перевесла, в'язати снопи. На обніжку у траві сюрчать коники. Співають жайворонки. Припікає сонечко. Ми з Палажкою зносимо снопи. Безжально коле босі ноги стерня. Мама з татом складають золотаві снопи в полукіпки і дякують Богу за дорідний урожай.
Натомлені, але радісні вертаємось додому. Коні ледь-ледь переступають з ноги-на-ногу, а тато їх жаліють і не підганяють.
Сонечко швидко скотилось за обрій. Дідусь з татом пораються біля худоби, а мама готують вечерю. Всі ми любимо галушки. І ось вечеря вже готова. Пахне смаженим салом та цибулею. Матуся простилають смугасте рядно перед порогом і виносять з хати величезну миску білих пухких галушок. Сім’я повагом вечеряє. Тато з мамою розмовляють про жнива, радяться, як привезти з поля жито та обмолотити.
Пізній вечір. Тихо і тепло… За річкою кує зозуля. Зорі сяють на небі, мов світлячки. Після тяжкої денної праці на вулиці зібралися парубки поспівати і пожартувати з дівчатами, які десь забарилися.
«Ой у полі вітер віє, жито половіє,
А козак дівчину та вірненько любить,
А сказать не посміє…»
Заспівує один з парубків і вся парубоча ватага підхвачує пісню про кохання.
Крізь легку дрімоту долинає тиха розмова тата і мами, а з вулиці – журлива мелодія пісні.
Дідусь Андрій ідуть відпочивати. Літом вони люблять спати на возі з сіном, під розлогою старою яблунею. Кінчалася гаряча серпнева пора і переходила у вересневу.
Прийшов час копати городину. Ідемо на поле вибирати картоплю. Стоять сонячні погожі дні. Спішимо до дощів зібрати урожай. Збираємо в мішки дорідні клубні і радіємо доброму урожаю. Вистачить і для споживання і для худоби. Втомлені ідемо додому.
Від річки віє прохолодою. Млосно пахне м’ятою, лепехою. Тиша… Лише порушують її дозрілі червонобокі яблука, що падають у садку і щемлива дівоча пісня:
«Тихо над річкою, як зайде сонечко,
Стелеться полем туман.
Ніжно шепочеться житнє волоссячко,
Там, де широкий наш лан…»
Виводять злагодженими голосами молоді дівчата ліричну пісню, сидячи на вигоні на колодках та чекаючи парубків.
А ми вечеряємо, молимось і лягаємо спати. Що принесе нам завтрашній день?...
Отак у любові та злагоді між собою і сусідами жили ми до тридцятих років. Коли розпочалася колективізація наш тато відмовились віддавати в колгосп, який тільки-но організувався, свою худобу. Його, як і інших селян, об’явили куркулями і погнали в далекий Сибір. Там на чужій землі знайшов вічний спочинок наш тато.
Дідусь Андрій помер з горя. Ми дуже любили його, поважали і довго за ним горювали. Холодної суворої зими маму і мене з сестричкою вигнали з рідної оселі. Забрали з маминої скрині все наше «багатство», нажите важкою працею: сувої полотна, що наткали матуся, рядна, вишивані рушники, сорочки, навіть подушки та посуд.
І пішли ми поневірятися по чужих хатах. Пережили і страшний голод 1933 року. Їли картопляне лушпиння, лободу, калачики і все таки вижили.
А літа спішать… Ось вже 1937 рік. Мені двадцять два роки, а я не маю ні хати, ні приданого.
Полюбив мене сільський парубок Семен Маслій. Високий, худорлявий з веселими карими очима – відомий на все село чоботар. Умів пошити і сандалі, і черевики, і чоботи. Восени ми побралися, а через рік колихали свого первістка Ваню. Але свекрові та свекрусі заважав плач дитини і вони виселили нас з хати в холодну хатину через сіни.
Стояла люта зима і крізь шибки намітало снігу. Ваня застудився, а через рік ми його поховали. Я довго плакала та побивалася за маленьким синочком, а Семен став потроху заглядати в чарку.
В липні 1940 року я вже колихала донечку, яку чоловік назвав Надією. Мабуть надіявся на краще життя. Коротким було наше щастя. Його перекреслила війна 22 червня 1941 року. Нашій Надійці не виповнилося і року, коли я вирядила чоловіка на війну:
«Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой.
С фашистской силой темною,
С проклятою ордой…»
Лунала з репродуктора хвилююча пісня біля Миргородського райвоєнкомату, де я навік розпрощалась зі своєю любов’ю і батьком моєї дитини.
Від Семена надходили короткі ніжні листи. Він просив, щоб я вислала фото маленької донечки. А одного разу передав невеличку посилочку з грудочками цукру, відірвавши кишеню від солдатських штанів.
І листи більше не приходили… А пізньої осені 1942 року ми одержали похоронку, в якій повідомлялося, що Маслій Семен Степанович пропав безвісті. Йому було лише двадцять вісім років. А я у свої двадцять сім літ залишилася з маленькою донечкою на руках. Залишилася солдатською вдовою на все життя, не знаючи ні любові, ні чоловічої ласки.
Знала тільки тяжку непосильну працю в колгоспі, а вдома сварливу свекруху, яка не любила ні мене, ні моєї дитини.
Від свого чоловіка у спадок лишився розкішний кущ калини, який він посадив перед самою війною. Кущ розрісся і весною чарував ніжним суцвіттям, а восени радував червоними кетягами кисло-гіркуватих ягід. Я поливала калину гіркими слізьми, згадуючи минуле щастя, а в моїй голові бриніла дорога серцю пісня, яку я співала Семенові:
«Ой піду я у долину
Подивлюся на калину.
Долина широка, калина висока,
Аж додолу гілля гнеться…»
Літа пливуть так швидко… Ось і 1947 голодний рік. Ми залишилися живими завдяки тому, що я у полі варила колгоспникам їсти і приносила додому донечці та свекрусі шматочок макухи та пів битончика баланди з квасолі.
У вересні моя Надійка пішла в перший клас. Вона добре навчалася, любила співати та малювати. Моє зболене вдовине серце раділо, дивлячись на донечку.
Аж ось до хати прийшло лихо. Коли Надійка навчалася у восьмому класі паралізувало свекруху. У неї було три доньки: Уляна, Марина та Настя, але лежача мати їм була не потрібна. Вона залишилася зі мною. Я її доглядала дванадцять років. За ці довгі роки ні одна з доньок нічим не допомагали, хоча були заможними.
Лиш на великі свята приходили в гості із своїми дітьми, а мені треба було думати, чим їх пригостити, бо вони не були щедрі на гостинці для своєї хворої матері.
Мов швидкоплинна течія річки пропливали роки…
Мою Надію взяли працювати вихователькою в дитячий садок, а вечорами вона спішила в клуб на репетицію, бо співала в сільському народному хорі.
Пізнього вечора з піснею поверталися додому:
«Ой вербиченько, темна ніченько,
Срібна хвиля з-під весла,
Ми зустрічалися, та й не побралися,
Доріжка терном поросла…»
Лився у вечірній тиші її молодий сильний голос, в якому звучав смуток. Вона чомусь любила журливі пісні, що тривожили душу. У вільний час малювала картини на замовлення. Їх у неї було чимало. Популярністю серед селян користувалися картини: «Марічка», «Лісова пісня», «Кобзар», і цим заробітком Надія поповнювала наш сімейний бюджет.
Невдовзі зустріла гарного хлопця із сусіднього села, який щойно повернувся з армії, а через рік вони побралися. Олексій працював у Кременчуці на автомобільному заводі і забрав туди Надію. Ще через рік я стала щасливою бабусею. Онука назвали Олежкою. Та коли йому виповнилося два місяці, зі мною трапився інсульт.
Була люта зима 1967 року. Мене забрали до сільської лікарні, а через місяць наші мудрі лікарі Володимир Антонович та Наталя Олексіївна, поставили мене на ноги. Я згадую їх із вдячністю, хоча вони вже давно в іншому світі.
Надія з маленьким синочком приїхала в село і забрала мене на зиму до себе в Кременчук. Отак я літала журавкою, як повесніє – до своєї хати, а пізньої осені – до доньки в Кременчук.
Весною мене кликало рідне село, де чекала біленька хата з ластівками під стріхою та гомінкі лелеки. І я летіла додому, а в моєму серці звучали слова пісні:

«В небі синім веснянім тумани,
Журавлі, журавлі, журавлі.
Може бути якраз вони сядуть
У твоєму далекім селі…»
Моє село таке близьке і таке далеке з болями і жалями, які я пережила.
Як же розрісся садочок, який ми посадили з донькою. Влітку я сушу вишні, абрикоси, яблука,а восени везу своїм дітям на гостинці. Отак і жила, доки не вдарив ще один інсульт. І Надія забрала мене до себе в місто на постійне проживання.
Не можна передати словами моє прощання назавжди з селом та рідною хатою, де я спізнала і щастя, і гіркий полин вдовиної долі. Від своєї хати я взяла на згадку шматочок білої стіни, який зберігаю й досі.
Важко було звикати до міського життя. Олексій та Надія працювали, а ми вдома поралися з Олежкою, якому виповнилось сім років та трьохрічною Іринкою. Я часто пекла пиріжки, які їм дуже подобались та розповідала казки, які мені в дитинстві розповідав мій дідусь Андрій.
Мені добре жилося у доньки, та я сумувала за своїми подругами: Оксенею Кирій, Наталкою Дубинко, Оленою Маслій. З ними промайнула моя згорьована молодість в воєнні та повоєнні роки. З ними я ділилася останнім окрайчиком хліба та ковтком води на гарячих жнивах і сіножатях. Пригадую, як тільки розтане сніг і поки знов випаде – ми на неосяжному колгоспному полі. Безмежні рядки буряка, кукурудзи, соняшника обробляли вручну, сапкою наші невтомні руки. Пішки долали десятки кілометрів на поле і з поля.
Збирали врожай, як летіли «білі мухи». Обчищали буряк від землі та гички, сидячи на мерзлій землі у фуфайках та кирзових чоботях, які знімали лише влітку. Коли землю припорошувало снігом ламали кукурудзу. Від холоду тріскали і кровоточили руки до самої весни.
Та найстрашніше було замочування конопель у крижаній воді. Покиснувши неділь зо дві, вони виділяли смердючий сірководень, від якого дохла риба спливала на поверхню. Лише пізніше ми відчули наслідки каторжної праці. Замість оплати ми заробляли трудодні, на які взимку нараховували по 100 чи 200 кг зерна. Його треба було змолоти на жорнах і до світанку спекти хліб, добувши десь в’язку соломи чи хмизу. От і згадую я своїх подруг, яких немає на цьому світі більше двадцяти літ. А мене Бог нагородив довгим життям може за те, що доглядала свою свекруху довгих дванадцять років та допомагала обездоленим людям чим могла. Мені виповнилося 95 років. Я повністю втратила зір і слух, прикута до ліжка. Дуже жаль, що більше не побачу блакитного неба, ясного сонечка, квітучих весняних садочків. Не побачу рідних моїх онуків Олега та Ірину, Ларису і правнуків Катрусю та Дениска. Не почую віршів та пісень доньки Надії, які вона мені присвятила:
«До поту косила і жала,
Вклоняючись спраглій землі.
Гіркими слізьми поливала
Той хліба шматок на столі…»
Її слова відлунюють болем в моїй пам’яті, бо вони правдиві і дорогі для мене. У своїх повсякденних думах, я знов і знов повертаюсь у своє далеке неповторне дитинство, неспокійну молодість, та гірке, мов полин, вдовине життя. Але я не нарікаю на свою долю, бо недаремно прожила надто довге життя. А в щоденних молитвах я дякую Богу за все, що мала і що маю, та всім добрим людям, що були в моєму житті.
2010 рік.