З в'язанкою хмизу за плечима
Я плуганив з лісу до села,
А навстріч, з вогнистими очима,
Дівчина лебідкою пливла.
Я в житті ніде й ніколи зроду
Вроду не підносив до небес,
А отут - закляк серед городу
Від красиво скроєних тілес.
Афродіта! Справжня Афродіта,
Тільки ж наша, рідна, не чужа.
І хотілось плакати й радіти,
Що в краси не міряна межа.
Привіталась з усміхом ласкавим
І кудись у далеч попливла.
Плавні рухи, зваблива постава
Аж до щему душу пройняла.
Довго я услід їй дивувався,
І зітхав, і мріяв, і моливсь...
Це ж я, певно, юності злякався,
Як на власну зрілість подививсь.
А тоді, втішаючись, подумав,
Що в земному вимірі не варт
Піддавати осуду і глуму
Те, що всіх чекає в акурат!