"Гості - це здебільшого мандрівний люд."

(Ясунарі Кавабата)

(низка хайбун)

* * *
Блукав я тихим осіннім лісом і слухав як дерева гублять свої листя – у глибокій (як у старому колодязі) тиші було чути звук падіння жовтих листочків на землю. Раптом я побачив на стовбурі сухого дерева дивну тваринку, що трималась за кору задніми кінцівками, а передні склала за спиною. Щелепи у цієї істоти були перетворені у довгі загострені зроговілі вирости. Раптом ця тваринка з силою і голосним стукотом почала бити головою по дереву. Побачивши це я написав вірш:

Стукіт серед тиші.
Він теж шукає щось.
Осінній день…


* * *
Холодного осіннього дня тинявся я без будь-якої мети містом, де живуть люди. Юрба складалась з байдужих і втомлених. На бруківці сидів жебрак-безхатько і просив у людей округлі шматочки металу. Всім було якось байдуже, що крижаний вітер мало не збиває цього нещасного старого з ніг. Всі топтали ногами воду калюж і не кидали йому навіть погляду співчуття. Побачивши цю картину під сірим вогким небом я подумав:

У колючий світ
Пралісу дикого
Піду назавжди…


* * *
Серед холоду і нудного осіннього дощу раптом зрозумів, що життя – це порожнеча. Тимчасовий візерунок дхарм у чорній безодні. Наші мрії давно померли і по них ми навіть не справили тризну. Тоді я написав таке хокку:

Порожнечі букет
Віднесу на могилу
Мрії. Холодно.