Життя, мов розсідлані коні – пролетіло стрімко і безповоротно. Ось і мені вже виповнилося сімдесят років, а я подумки повертаюсь у 4 листопада 1956 року до незабутньої юності, коли в свої шістнадцять літ ще навчалася у восьмому класі.
Наша школа розташована в самому центрі села. Вона хоч невеличка, але затишна й привітна. Вчителі всі поважні, з Любов’ю і ласкою відносилися до учнів, засіваючи в дитячі душі зернинки добра і знань.
Побіля школи ростуть високі кучеряві акації, які влітку вкриваються білосніжним цвітом і навіть легенький подих вітру розносить по селу духмяні пахощі.
Село в повоєнні роки вже відбудувалося і забіліло новенькими хатинами, які ховалися в молодих садках. Неподалік видніється старий клуб. То – маленький осередок культури для сільської молоді, в якому майже щодня крутять кіно, а в суботні та недільні вечори гримлять танці.
Клуб потопає в обіймах розкішних ясенів, кленів та духмяних лип. Недалечко від клубу протікає неглибока річка Хорол, яка зачаровує своєю голубизною. Її береги обрамлені старими розлогими вербами, які купають свої довжелезні коси у прозорій кришталевій воді. Поряд – непроглядні зарослі сріблястого верболозу, вони неабияк прикрашають краєвиди річки.
Восени проходила підготовка до Жовтневих свят. В ті часи люди шанували це свято і старанно готувалися до нього.
У клубі виступали аматори сцени, а надворі, біля клубу, на своєму старенькому баяні грав двадцятирічний красень Володя.
Ось лине незабутній вальс «Берізка». До мене і моєї подруги Галини підходять два вродливі статні парубки і запрошують до танцю. Один із них, який запросив Галину, назвався Григорієм, а другий сором’язливо подав мені руку і назвався Миколою.
Так ми з ним і кружляли в танці весь вечір, а водночас із нами кружляло жовто-воскове листя кленів і падало нам на плечі, тихо шелестіло під ногами, немов наспівувало журну мелодію золотавої осені.
Микола тримав весь вечір мене за руку, а коли змовкла мелодія, попросив дозволу провести додому. Я погодилась і ми напівтемними вулицями попрямували до мого двору.
Хлопець розповідав про своє життя. Він говорив так довірливо і щиро, що я не сміла зупинити його ні на хвилину. Жив Микола на сусідньому хуторі, де розташовувався сільськогосподарський комплекс колгоспу. Працював він на фермі фуражиром, розвозив та розкладав корм худобі.
Його батько – інвалід війни, був непрацездатний. Мати теж втратила здоров’я, бо з п’ятнадцяти літ працювала на фермі дояркою.
Отже, вісімнадцятирічний Микола змушений був працювати один і в колгоспі, і вдома по господарству.
Високий на зріст, плечистий, з густою русявою шевелюрою, чорними бровами і сіро-зеленими очима – він мені відразу сподобався. Незважаючи на втому ще й не близьку дорогу до села – ми зустрічалися майже кожного вечора.
Одягався Микола дуже просто: старенька куртка, сірий костюм та батьків військовий картуз. Завжди ходив у кирзових чоботях, бо осінь була дощова, а зима багатосніжна. У вихідні дні замість простенької сірої сорочки одягав вишиванку, яку подарувала йому мама.
Ми допізна гуляли пустими вулицями, під шепіт золотаво-багряного падолисту. Повний місяць освічував дорогу і розвішував на небі ліхтарики-зорі, які додавали святості, хоча й прохолодній, але такій чарівній золотавій осені.
Ми вели розмову про нашу школу, про кінофільми, обговорювали прочитані книги. Одним словом, нам було дуже цікаво спілкуватися і тим розмовам не було кінця-краю. Нас засипав падолист жовто-багряним листям, промочувала холодна осіння мряка, падав за комір перший пухнастий сніг, а ми не могли розпрощатися. Нас гріло внутрішнє тепло – наше перше почуття:
«Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе,
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує – серденько мре…»
Я тихенько наспівувала цю давню пісню, яка Миколі дуже подобалась. Іноді він запрошував мене в кіно. Я тоді захоплювалась індійськими фільмами. Особливо до вподоби мені був фільм «Бродяга», мабуть тому, що звучала чудова музика і надзвичайно чарівні пісні.
Отак непомітно спливла золотаво-багряна осінь і засніжена зима. Скресла крига на нашій тихоплинній річці і вона вийшла з берегів. Миколі доводилось перепливати на човні до мене на побачення. Я помітила, що він чомусь став часто сумувати. На мої запитання, що сталося, Микола відмовчувався.
Якось прийшовши додому, я застала його в нашій хаті. Микола сидів за столом з пляшкою вина та нехитрою закускою. Випивши чарчину для сміливості, він став просити у мами моєї руки, бо йому прийшла повістка на службу до армії, а він не міг залишити без догляду своїх немічних батьків і вирішив одружитися. Ніяковіючи, він умовляв мене стати його дружиною. А мені в свої шістнадцять літ навіть і на думку не спадало виходити заміж. Я була ще дитина і не вміла ні готувати їжу, ні господарювати. Окрім того, десь за півроку назад у моєї бабусі Харитини стався інсульт. Вона була прикута до ліжка і я допомагала мамі доглядати за лежачою бабусею. Я не могла залишити їх з бідою наодинці. Це була наша остання зустріч з Миколою…
А десь за місяць він одружився, взявши собі за дружину дівчину старшу за нього на дев’ять років...
Вона була сиротою, некрасива, та з добрим серцем і щирою душею. То ж старанно доглядала батьків Миколи, коли він пішов до армії.
Пройшло три довгих роки… Микола повернувся додому і йому, напевне, пригадалися наші зустрічі.
Я тоді зустрічалася з іншим хлопцем, хоча не змогла забути своє перше світле почуття. Він же не одну місячну ніч провів під моїми вікнами. Бувало покладе до порога букет перших пролісків, чи ніжних конвалій, а то і оберемок духмяного бузку.
Чорно-синіми крильми пізній вечір огортає село. Стара верба, за нашою хатою, кидає довгу тінь від місячного сяйва.
«Ой, вербиченько, темна ніченько,
Срібна хвиля з-під весла,
А ми стрічалися та й не побралися,
Доріжка терном поросла…»
Співають на вулиці дівчата, а мені здається, що та пісня про мою долю. Безутішна дівоча душа плаче від безнадії.
Я сиджу за столом, читаю книгу і відчуваю, що Микола стоїть під вікном, спершись на жердину і пильно дивиться в шибку…
Він ніколи не насмілився навіть постукати у вікно, а я б ніколи не вийшла до нього, хоча сльози скрапували і скрапували на сторінки книги.
Непомітно пливуть за водою літа. Я залишила своє кохане село в шестидесяті роки. Вийшла заміж і поїхала за своїм чоловіком до Кременчука, де він працював.
Тут народилися, виросли і оженилися наші діти. Тут народилися і наші онуки. А в Миколи рано померла дружина і він сам виховував єдиного сина. І от коли Микола розміняв шостий десяток, пристав у прийми до багато старшої за себе жінки, випадково, став сусідом нашої родички тітки Уляни.
Я на той час з нею листувалася і вислала їй декілька фотознімків, де ми вдвох з чоловіком та весільні моїх дітей – сина і доньки.
І ось, пише тітка Уляна, Микола зачастив до неї в гості, та все роздивлявся на фотографії, які висіли в рамочках на стіні.
А одного разу, не стерпів і витираючи чоловічу скупу сльозу,сказав: – Я любив її все своє життя за її вроду, за пісню, веселу вдачу і тепер люблю, та вже в парі нам ніколи не бути. Не судилось…
А я через призму прожитих літ думаю: - «Правда, що Бог дає, то все на краще. Щоб зі мною сталося, коли б тоді в шістнадцять літ, я зав’язала собі світ?!»
Яке б майбутнє чекало мене, моїх дітей та онуків. Хоча все життя хотіла довести йому на що я здатна і що він втратив…
Мене вабила сцена і всю свою молодість я співала в хорових колективах, де мене цінували і поважали.
«Вдома посадила жоржини я,
Певне, заблудила любов моя…
Певне, заблукала в чужім саду,
Душу зажурила молоду…»
Тихо плакала моя душа, а я співала. Тоді наші художні виступи часто звучали по радіо, показували по телебаченню, а мені хотілося, щоб він усе чув і бачив.
Спливло багато літ… Тепер моє щастя в поезії та моїх піснях:
«Плинуть роки, як лист за водою.
Вщент згоріли кохання мости.
Все життя в думці поруч з тобою,
Бо навіки не зміг ти прийти…»
На жаль, він ніколи не почує ні моїх віршів, ні пісень. Не почує мій голос, бо його душа відлетіла в інший світ.
Доля так розпорядилась, що ми з Миколою за шістдесят років більше не зустрілись. Він мене бачив на фотознімках – я його в своїх снах. Коли квітує білосніжними садами весна – він приходить пізнім вечором під вікна нашої хати, із глибини років далекої юності. Мовчки заглядає в шибку… А я сиджу за столом, а сльози скрапують і скрапують на її сторінки і я не бачу жодного рядочка.
Прокинувшись на світанку,говорю до себе його словами: «Не судилось…»
«Не судилось щастю сяйнути в віконце
На життєвому полі тернистих доріг.
Зігрівав мою душу промінчиком сонця
Світ твоєї любові – святий оберіг.»
2010р.