Як може не співати людина, яка виросла в мальовничому селі серед розкішної казкової природи.
Ось широкі левади розіслалися пишним килимом зеленої соковитої трави, а там квітують жовтоокі ромашки в ніжних білих віночках, розовіють смолянки, біліє духмяна кашка.
Левади перетинає неглибока річка Хорол. Її прозора вода настояна на корінні пахучої лепехи та м’яти. Посеред річки розправилося зелене латаття і гойдаються на хвилях горді сніжно-білі лілеї.
Голубими очима заглядають у воду дрібнесенькі незабудки, а старі розлогі верби полощуть у прохолодній синяві води довгі розпущені коси. Густі кучеряві лози обрамлюють дзеркало річки зеленою оксамитовою стіною.
Дрімають у холодку човни, прив’язані до високої сріблястої осики. Голубіє небо, припікає сонечко. У високій траві сюрчать коники. Гудуть бджілки, збираючи з запашних трав солодкий нектар. Спокійно і млосно на душі, хочеться співати і обійняти увесь світ.
По той бік річки простелився темно-зеленою стіною сосновий лісок. Він так пасує до рожево-блакитного обрію! Пахне хвоєю, грибами, житнім хлібом, яблуками та грушами і чимось близьким і рідним, чого не можна оповісти словами. Рай та й годі! То як же не співати, коли вбираєш душею оту розкішну красу:
«Ой у лузі та ще й при березі
Червона калина.
Спородила молода дівчина
Хорошого сина…»
Відлунює через десятки літ пісня в моїх спогадах. Її співали в повоєнні роки молоді жінки, ідучи на колгоспне поле.
У вишитих полотняних сорочках, у білих хустках, та благеньких спідницях, босоніж ішли кілька верств пішки, щоб у полі цілий день полоти буряки на пекучому сонці.
В руках сапа – незмінне знаряддя праці селянки, плетений з рогозу кошик з убогою іжею: окраєць чорного хліба, цибулина та глечик холодної води. У кого був більший достаток, то ще й шматочок сала та пляшка молока.
Пізно ввечері поверталися натомлені і мовчазні. Лише тридцятилітня Олена – висока, худорлява з довгим русявим волоссям та сіро-голубими очима, жартівниця по натурі – своїм ліричним сопрано заспівувала:
«Ой не світи місяченько,
Не світи нікому.
Світи тільки миленькому
Як іде додому…»
Вона була щаслива, бо її коханий чоловік Степан повернувся з війни живий і здоровий.
Через призму пережитих літ тривожить спогадами давнє минуле, часто приходить у сни, хвилює і зігріває моє серце.
Далеке село… Понад річкою туляться невеликі біленькі хати, що світяться маленькими шибочками з-під низьких солом’яних стріх. Удосвіта пахне їдучим димом, що курить з усіх димарів.
Пригадую в пишному цвітінні весняні садочки, літні спекотні дні, особливо в жнива, осінній падолист, що заквітчував багряно-жовтим кленовим листям пожухлі трави і холодну зимову віхолу, що замітала майже до стріх низенькі хати. По весні – клопітливих ластівок у маминій хатині, під стріхою і гомінких лелек, які змайстрували собі чимале гніздо у сусіда на спиляній верхівці здоровенного береста і клопотали з рання і до смеркання.
Стільки себе пам’ятаю, в моїй душі бринить пісня мого священного краю, де незримою пташкою майнуло моє дитинство:
«Ой у лузі на березі
Цигани стояли.
Під білою березою
Шатра розстеляли…»
З далекого дитинства і понині звучить у пам’яті пісня, яку майстерно виконували мої земляки. А матуся, не зважаючи на тяжке повоєнне життя і постійну втому, вечорами наспівувала мені свої журливі вдовині пісні:
«Ой попід гай зелененький
Брала вдова льон дрібненький.
Вона брала-вибирала,
Тонкий голос подавала…»
Тужило з сумним голосом її серце. Я підростала… Довгими холодними зимовими вечорами розносився по хаті монотонний гул старенької прядки. Мама пряла пряжу. При світлі сліпого каганця виринала її постать, що виводила тоненьку сирову нитку і тихо лився її красивий голос:
«Ой, не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці,
Бо на вечорницях
Дівки-чарівниці…»
А я не зовсім розуміючи значення слів, тихенько підспівувала мамі. Виткавши полотно, майже все літо, відбілювали його на сонці біля річки, а восени, коли воно ставало біле і тоненьке, матуся кроїла його на сорочки.
Довгими осінніми вечорами вона вишивала рукава та мережки кольоровою заполоччю. І квітли на рукавах червоні кетяги калини, волошки, та житні колосочки, а матуся низенько нахилившись над шитвом, виводила:
«Чого сумувати,голубко моя,
І долю свою проклинать.
Он глянь, подивися, надворі весна
І пташечки будуть співать…»
А я, притулившись на печі до тепленького комина, своїм слабеньким голоском підтягувала ту жалібну, як сама журба, пісню, яку дуже любила мама.
І через усе своє життя я несу в своєму серці її мелодію і слова. А коли матуся гасила каганець я ще довго не могла заснути, бо з вулиці часто доносився високий тенор нашого сусіда Івана Зірки, молодого парубка, який,повертаючись з досвіток, заводив:
«Зелений дубочок
На яр похилився…
Молодий козаче,
Чого зажурився…»
У нього був артистичний голос. В теперішній час він міг би стати видатним співаком, ну тоді був голодний 1947 рік.
Хоча було напівголодне тяжке повоєнне життя, та пісня не залишала мене і моїх земляків.
Пригадую, коли на якесь свято збиралися вдови у нашій невеличкій затишній оселі. На столі картопля в мундирах, солоні огірки та капуста, вінегрет, чорний житній хліб – а в хаті пісня.
У мами високий дзвінкий голос. Вона виводчиця. Тугою виливаються слова пісень про гірку вдовину долю і їх вбирає моє дитяче серце:
«Посіяла огірочки
Близько над водою.
Сама буду поливати
Дрібною сльозою.»
Б’ється крильми ластівки об стіни низенької хатини ця стара, як світ, народна пісня, немов хоче випурхнути на волю. А вдови, ковтаючи сльози, співають про свою згорьовану долю і обірване війною кохання.
Часто в моїй пам’яті зринають вечори ранньої весни і моєї ранньої юності.
На річці скресає крига. Оживає природа. По-весняному пахнуть кущі ліщини і верболозу, а річка вже виходить з берегів.
Мені шістнадцять літ! Як хочеться співати… Спішу до гурту дівчат, які вже зібралися біля річки, недалечко від клубу.
«Не любила і не буду,
Нехай не надіється.
Як назначений судьбою –
Він ніде не дінеться…»
Заспівую високим голосом і весь дівочий гурт підхвачує пісню і луна від неї лине по воді на все село.
Жарти, сміх, співи…
О, незабутня, неповторна, швидкоплинна юність!
Блискавкою майнули шкільні роки. Мені вісімнадцять… Мене запросили у наш сільський хоровий колектив. В шестидесяті роки він досяг високої майстерності. У Києві, у Жовтневому палаці було присвоєно звання Народного, а всім учасникам було вручено пам’ятні медалі. Я і досі з гордістю її зберігаю.
Ми їздили з концертами по Полтавській області і були частими гостями міста Полтави.
Коли ж мене доля привела до Кременчука, я стала співати в Народному хорі Павла Оченаша – заслуженого діяча мистецтв.
Назавжди в моїй пам’яті залишаться сцени Варшави, Кошаліна, Кракова, Колобжека – зали яких вміщували до п’яти тисяч глядачів.
«З далекого краю
Лелеки летіли,
А в одного лелеченька
Крилонька зомліли…»
Співав в чотири голоси хор, а глядачі плакали і викликали «на біс» по декілька разів наші пісні. То були емігранти, які колись давно лишили Батьківщину, а їх душа на чужині сумувала і тужила за Україною та рідною піснею. Бо батьківська земля, як і мамина колискова не забудеться повік, допоки живе людина:
«Ніч покрила очі
Мені молодому.
Несіть мене, лелеченьки,
Й мертвого додому…»
Співали ми, а глядачі вставали і стоячи, проводжали нас гучними оваціями.
Жаль, що літа пливуть так швидко… Коли я стала бабусею, своїй першій онучці Катрусі, замість колискової, чомусь співала:
«Їхали козаки
Із Дону додому
Підманули Галю,
Забрали з собою…»
І коли Катруся трішки підросла стала мені тихенько підспівувати. Її дитяче серце вщерть заповнювала пісня і вона просила мене співати ще і ще. Катруся з задоволенням слухала пісні з репертуару Раїси Кириченко і в свої неповні три рочки знала їх безліч.
А роки непомітно летять… Виросла наша Катруся, а я заспівала меншенькому онучкові Денисику пісні, які колись чула в дитинстві від мами та бабусі Оришки. Дениска полюбив пісню і сцену, але перемогла любов до спорту.
І ось заспівала моя душа в моїх піснях, які струмочком ллються з глибини мого серця:
«Рідний краю, близький і далекий,
Біль моя і сумління моє.
Там чекають на мене лелеки
І самітня зозуля кує….»
Хай буде славен у віках мій лелечий незабутній край, що вселив у мою душу пісню, яку я з ніжністю і любов’ю в серці, допоки живу – нестиму людям.
2010рік.