с. Шкроботівка, Шумський район, Тернопільськаа область.
За Ризьким договором 1921 року Шкроботівка відійшла до Польщі. Кордон між Радянським Союзом та Польщею проліг відразу ж за селом. За городами уже були «совєти». Зараз це межа Тернопільської та Хмельницької областей.
(карта є у Вікіпедії)

Тата Рівна

За Шкроботівкою проходить автотраса Р32 Кременець — Біла Церква —Ржищев. Від траси до села веде дорога близько 500 метрів через поля. Так ось, за свідченнями жителів села у 32-33 роках ХХ століття цю дорогу звали «чорною». Адже тягнулися по ній майже безупинною вервечкою (особливо, вночі) голодні, худі, хворі люди, які просили їсти, продавали за кусень хліба чи якусь іншу їжу свої пожитки: рушники вишиті, сорочки, взуття – все, що завгодно, що мали. Це були втікачі із «совєтів». Ті, кому пощастило вирватися із смертельних тенет.
Хтось у селі й купляв – наживався на біді. Хтось давав їжу просто так. Були люди, які спеціально пекли хліб і роздавали.
На хуторі жила сім’я селян – Семен і Лікерія Ящуки. Мали трьох дітей: двох синів – Івана та Каленика й доньку Ганю. Двічі на день, за спогадами дітей (Іван досі живий і проживає у с. Білогір’я, Білогірського району, Хмельницької області) та односельців, Лікерія до схід сонця та понад вечір розчиняла хліб: білий, чорний. Пекла. І ходив Семен до вечора й поночі роздавав людям. Просто кидав тим людям і якісь руки – чоловічі, жіночі, дитячі ловили кусні хліба.
Коли згодом почалася війна (1941-1945 рр.) і німці гнали Семена, голодного й обідраного разом із іншими такими ж нещасними до трудових таборів, гнали не лише Україною…. Семен згадував, що також були сміливці, які кидали їжу полоненим селянам. І завжди у його руку падав шматок буряка чи кусень хліба або щось….така Божа дяка за той хліб, що колись і він так кидав…