Ти пізно просиш ласки…
Сім світлин.
Хіба мені для щастя їх замало?
У нас – по синові. І клином – клин…
Увічнюй, мов Далі – чорняву Галу.

По рурах літепло тече.
Розквітнув дощ…
І скільки б не чаївся в узголів`ї,
Не виманиш у сяйво людних площ.
Ота жага – вже приск – у літ архіві.

Чуб кучерявий, очі – антрацит.
Навіщо ти мені, Вітриську шпуйний?
Всі тітоньки твої шипіли:«Цить…»;
І слала шовк моя пахуча вуйна…

Між дримб, трембіт, гармошок і флояр
Тобі самітно, хоч давно – у парі?
Це ж, як зітхав розумник Бодріяр, –
Епоха руйнування сенсу, згару…

Цей вибух усередину пече…
Ні, не піднось до чакр желе і криги.
Торкнувся у безсонні снів плечем…
І, мов німий, освідчився на мигах.

Приходить – зась! У мене два коти,
Пшеничний чоловік, що б`є кокоси.
В лад зазирнув – тепер злітай, коти…
І не лишай в сільничці папіроси!

Агов!..
Ти тут?
Є вільні перст і кут…