Це було в суботу, перед Пасхою. Перед тим, як їхати в село до батьків, я ще зайшов на роботу. Чого? Вже й сам не пам’ятаю… Швидко владнавши свої справи, пішком я попрямував на вокзал. До відправлення поїзда ще далеко, погода чудова, тому був час спокійно пройтися по центру Франківська. Біля готелю “Надія” дві дівчини, не cловянської зовнішності, довго і марно намагалися про щось допититися випадкового перехожого. Прислухався... Їм хотілося побачити, що є доброго в нашому затишному Станіславові. Але говорили на такій дивній мішанині англійських і українських слів, що зрозуміти їх було дуже важко. Краще б вони говорили тільки по англійськи. Це я і запропонував…
- Вибачте, Ви говорите по англійськи?
- Так!
- Я можу Вам чимось допомогти?
- Ми хочемо подивитися місто.
- Ходімо зі мною. Покажу. Звідки Ви?
- З Китаю.
- О, це велика і сильна країна. Ви дуже працьовиті і розумні. А, що робите на Україні?
- Вчимося. Університет ім. Тараса Шеченка в Києві.
- Я буду Вашим гідом. Це пам’ятник Івану Франку. На його честь назване місто. Можу показати Вам наш катедральний собор і художній музей. Що Вас ще цікавить?
- Природа. Парк.
- Найзеленіша і найкрасивіша вулиця в нас – Тараса Шевченка. Нею ми і підемо з катедри до парку.
- А, може туди ходять автобуси?
- Ні. Найкраще їхати 11 номером. 1 нога і ще одна нога – разом число 11.
Собор справив сильне враження. Хреститися, правда, я їх навчити так і не зміг. В художньому музеї багато фотографували. З картин запам’яталися: молодий Шевченко і українські солдати, вони ж козаки.
В парку білих красенів лебедів я обізвав англійською - просто білими птахами.Україну хвалили...
Наші дерева дуже високі і великі. В Китаї такі не ростуть. Але природу дуже люблять. Щотижня, Циз (так звати одну з моїх героїнь) разом з батьками виїжджає на вихідні подалі від Пекіна. Залишивши гостей дихати весняним, п'янким повтрям, я побіг на вокзал...
І ще, на Україні дуже красиве, високе, голубе небо.
В Пекіні неба немає...