* * *
Ходить осінь, непомітний злодій.
Жовте листя стелить по землі.
Застеливши, п'є ранкові роси
на вітрами схиленій траві.
Ще журба не полонила небо
сонним сіромахою-дощем,
не висить вогким імлистим склепом
над полями, лісом, озерцем.
Чуєш, тиша розлилась навколо,
затопивши звичні голоси.
Ходить осінь, невмолимий злодій,
в пошуках зеленої краси.

* * *
У небі синім гасне літо.
Обличчя осені зігріте
його теплом.
Між першим сном
і білим холодом зими
натхненно-жовтої жаги
достатньо днів.
Ліричних слів
на тихий шелест
також досить.
Осінній вітер
рве та носить
листа пожухлого тягар
і той летить
до сивих мар.

* * *
Гомонять осінні сни.
Вітер носить голоси.
Він шукає їх у полі,
біля ставу, у діброві,
між сухих полеглих трав,
посередині галяв.
Ось тремтячий баритон,
то берези жовтий сон.
Ось звучать глухі баси,
то дубові мідні сни.
Ось ламкий багряний звук,
то заснув кремезний бук.
Плачуть верби. У них сни
нахилились до води.
Їсть рясне червоне гроно,
калиновий сон, ворона.
Яблуневий сон мовчить,
тільки гілля ворушить.
Вітер носить голоси.
Гомонять осінні сни.