Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Болгарія (переклад з Георгі Джагарова)
Ти одна
Мені потрібна,
І завжди – зі мною.
Горджусь твоєю кров’ю вогняною,
І гордість ця, мов гори, крем’яна.
Під завивання вовка і шакала
В твоїх лісах, в ущелинах крутих
Була ти завжди доброю для тих,
Хто йшов з добром,
А злих – ти покарала.
Земля моя з долоню...
Та важка
Долоня ця борола лиходіїв,
Розбила чашу з ядом Візантії,
Зігнула сталь турецького клинка.
Тютюн твій продавали гендлярі
І кров твою за безцінь продавали,
Та всі вони, розчавлені, упали
В безодню гір,
А ти стоїш вгорі.
Здійснилось чудо:
Посеред зими
Весняно посміхнулась ти до мене,
Забагряніли квіти і знамена,
І шлях відкрився рівний і прямий.
Квітуй же, земле!
Потом полива
Болгарин твій чорнозем і каміння,
І лине скрізь трояндове пахтіння,
І вітер пісню радісну співа.
Земля моя з долоню...
Та вона
Могла б мені і Всесвіт замінити.
Я вічно буду землю цю любити
І шанувати предків імена!
2003
България
Земя като една човешка длан...
Но по-голяма ти не си ми нужна,
Щастлив съм аз, че твойта кръв е южна,
Че е от кремък твоят стар Балкан.
Какво, че виха вълци и чакали
Из твоите полета и гори?
С онез, които бяха с теб добри,
Ти бе добра, но злите не пожали.
Земя, като една човешка длан...
Но счупи се във тази длан сурова
Стакана с византийската отрова
И кървавия турски ятягян.
Търговци на тютюн и кръв човешка
Продаваха на дребно твойта пръст,
Но паднаха под теб с пречупен кръст,
Че беше малка ти, но беше тежка.
И стана чудо: смертю смерт поправ,
Усмихнаха се чардаклии къщи
И заплющяха знамена могъщи,
И път се ширна - радостен и прав.
Сега цъфтиш! Набъбва чернозема
Под ласкавите български ръце,
Дъхти на здравец твоето лице
И нова песен вятърът подема.
Земя, като една човешка длан...
Но ти за мен си цяло мироздание,
Че аз те меря не на разстояние,
А с обич, от която съм пиян!
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)