Оточує колом, снує мимо мене,
В мовчанні і галасі, люд безіменний.
Куди від’їжджає, кого зустрічає
Від ранку до ночі цей натовп безкраїй?..

Покинувши радісно й сумно оселі,
Строкато одягнені, куці й дебелі,
Ідуть поодинці, ступають гуртами,
Однакові й різні, врізнобіч і прямо,

Ніколи небачені, ринуть навколо
З чітким відображенням їхньої долі
На кожнім обличчі, в звичайних гримасах,
Всіляко себе виділяючи з маси,

Убогі й заможні, веселі й печальні, –
Сидять і блукають по залі вокзальній,
Рішуче й лякливо, дорослі і діти
В надії знайоме обличчя узріти.

Вдивляються всюди, допитливо й чуло,
Засиджених очі і новоприбулих –
Блакитні і карі, глибокі й порожні,
Розумні і хитрі, байдужі й тривожні.

Одні посміхнуться бентежно-привітно,
І поглядом інші обвіють, як вітром
Гірким і холодним, важким, наче мука, -
Аж хочеться просто упасти в розпуку.

Проте, сподіваючись кволо на диво,
Підвожусь і рухаюсь я неквапливо.
Помалу йдучи перед кимсь і за чимось,
Шукаю безмовно собі побратима…
30.09.13